Молода письменниця з Бучача видала книжку про переселенців
Внучка про дідуся-переселенця. Молода письменниця Тетяна Іваніцька нещодавно презентувала свою третю книжку і першу в прозі «Мій дідусь був польським переселенцем». Дівчина пише вірші змалку. У них передає ліричні струни серця, словесно змальовує пейзажі й красиві місця. Здавалося б, звідки в дівчини, яка виросла в сім’ї медиків, поетична душа? Нині Тетяна й сама здобуває нелегкий фах лікаря. То коли знаходить час для творчості й від кого передався письменницький талант, запитаємо в неї.
Ми зустрілися в одній затишні кав’ярні міста. Замовили солодкий лате, чай і смакуємо… хто смачною кавою, а хто розмовою.
- То коли вперше написали перші рядки, пам’ятаєте їх?
Десь у четвертому класі написала свій перший вірш. Його присвятила одному хлопчику, який дуже мені подобався. Після почала писати ще, свої поезії приносила на уроки літератури. А в 11 класі до мене зателефонував один громадський діяч з Бучача: «Чув, що ти пишеш. Післязавтра концерт до дня закоханих, приходь продекламуєш», – каже. І я пішла. Відтоді читаю свою поезію назагал. Пізніше приєдналася до літературного кола в рідному місті. У Бучацькому Арт-дворі діє Літературний центр імені Аґнона. Там я щоразу читала свої віршовані рядки, познайомилася з багатьма однодумцями, які приїжджали з різних куточків України. Ми подружилися, слухали один одного і відточували свої рими.
- А чому, маючи хист до слова, вступили до медичного вишу? Знаю, там вчитися треба дуже багато, то коли встигаєте писати?
Зрозуміла, що безмежно люблю писати. Поезія наповнює мене. Я ніколи не залишала літературу навіть коли, справді, було складно з навчанням. До того ж я ще й паралельно здобувала журналістську освіту. Тепер, маючи бакалавра журналістики, маю більше часу на медицину. Зараз я працюю лікарем-психіатром. Це моя основна професія, мій фах, який близький до душі. Дуже люблю свою роботу й емоційно багато вкладаюся в неї. А вірші завжди зі мною. Для них знаходжу вільні хвилини під час обіду, в автобусі, на вулиці чи пізно ввечері. Це відновлює мене. Та й слова надихають мене, тому й пишу досі.
- Чи часто чуєте критику і як сприймаєте її? Чи може вона зупинити митця?
Завжди рада критиці, але хочу, щоб вона була об’єктивною. Приємно чути конструктивні зауваження від людей, які досягли більшого, ніж я. Їх беру на замітку, а не беру ті, які висловлені через заздрощі. У мене був досвід, коли критикували особисте у творах, але я розумію, що ці люди все одно не відчували те, що я. Тому й не розуміють звідки у мене ті чи інші емоції. Попри це, дякувала їм, писала далі й не засмучувалася. А якщо, перечитавши, розуміла, що десь перенасичено емоціями, викидала.
- Розкажіть, як прийшли до прози та чому вирішили написати історію про свого дідуся?
Так склалося, що спеціально теми не вигадувала. Знала, що мого дідуся разом з сім’єю переселили у 1946 році з села Кописно (нині Підкарпатське воєводство у Польщі). Він був ще дитиною, але про те місце, де народився, часто згадував з теплом. Розповідав, що виселивши їх, село спалили. Про це він дізнався пізніше. Там, казав, залишилася тільки грушка. Та він її не встиг побачити, хоч дуже цього хотів. Через декілька років після його смерті ми дізналися, що там, в колишньому Кописно, росте не лише грушка, там збереглася стара дзвіниця, декілька хат у яких проживало шестеро, і вже навіть хтось збудував собі маєтки. Чотири роки тому я з мамою, її подругою і братом поїхали туди. Дорогою знайомилися з людьми та, як виявилося, кожен розповідав щось дотичне до дідусевої історії. А там люди, які нині на сторожі цього села, провели екскурсію. Про кожен куточок можна писати. Це місце нас захопило, тому, повернувшись додому, вирішили встановити там меморіальну дошку. На ній написано імена кожного з нашої родини, яких переселили. До того ж там зустріла й інших переселенців, чиї історії по своєму зворушливі й терпкі. Книга про дідуся логічне продовження усіх пошуків.
- У якому стилі написана книжка? Як побудований сюжет?
«Мій дідусь був польським переселенцем» — художня повість з елементами репортажу. Складається з двох сюжетних ліній. У кожній — історії, які не поєднуються. Вони можуть існувати цілком окремо. Епізоди у першій частині — переселення моїх родичів і всього села Кописно. У другій частині — загублене але знайдене село. Розділи ніби чергуються, подекуди пошуки перетиналися, так само як емоції героїв. Але цей перехід, як на мене, додає динаміки. Читаєш і хочеш дізнатися, що ж трапиться в кінці. Частину про віднайдене село писала від себе. Люди, які зустрічалися мені, цілком реальні. З ними можна поспілкуватися на вулиці. Книга життєва і, так би мовити, кінематографічна. А щодо минулого, сюжет про переселення написаний від третьої особи. Імена збігаються зі справжніми, лише деякі зміненні, аби нікого не образити.
- Скільки часу шукали й описували історії?
Книга за обсягом невелика, але писала її близько трьох років. На деяких моментах хотілося зробити паузу, переосмислити написане. Інколи поверталася і переробляла, додавала нове. Ще рік повість викристалізовувалася. Над нею працювали інші люди й доводили її до того варіанту, який зараз.
- То задум і кінцевий оригінал збігаються?
Рада, що задум таки втілився у такому вигляді. Він майже такий, як планувала. Думаю, опублікували непогану книгу, яка варта уваги. Приємно, що книга має окреме життя. Час від часу мені пишуть читачі, що прочитали її і їм сподобалося. Також діляться тими емоціями, які я хотіла, щоб виникли у них після прочитання мого тексту.
- А що давалося найважче в написанні книги?
Мабуть, ті моменти, коли просто хотілося відпочити. Але паузи були не довгими. Через деякий час поверталася до письма і насолоджувалася. Я чітко знала, як розпочати книгу, що в середині й, що в кінці, тому залишалося лише відштовхуватися від своїх сил і натхнення.
- Як часто на сторінках книги згадуєте Бучач?
Дійсно, згадки є. До речі, описані місця впізнаванні. Мого дідуся переселили в село Підлісся неподалік містечка Бучач (3 км від найближчої залізничної станції Бучач, до 1939 року в Підліссі жило переважало польське населення). У книзі розповідаю перші враження переселенців про місто. Коли йшлося про давнину, то для її опису надихалася розповідями героїв, відзнятими документальними кадрами, аби картинка найбільш збігалася з тодішньої реальністю.
- Як думаєте, хто ваш читач?
Думаю, книгу «Мій дідусь був польським переселенцем» оцінить вузьке коло читачів. Ті, які цікавляться історією, яким небайдужі долі переселенців, людей, які пережили втрати. Операції «Вісла», польсько-українське переселення близьке багатьом. Наші дідусі та бабусі були головними героями тих трагедій.
- Про що хотіли б написати? Можливо, уже маєте якісь нотатки?
Зараз спостерігаю за психічно хворими. У них інші переживання. Якби це все описати, вийшло б непогано.
- Як запам’ятався вам дідусь?
Я дуже любила свого дідуся. Він був одним із найважливіших чоловіків у моєму житті. Досі його історії в моїй уяві. На жаль, його не стало п’ять років тому. Досліджуючи свій родовід, шкодую, що мало розпитала дідуся про його життя. Нині цікаві навіть банальні речі: «Яку музику він слухав, скільки разів закохувався?». Але відповіді вже ніколи не отримаю…
Марічка Свідова
Коментарі вимкнені.