На Прикарпатті почалася травля журналіста Руслана Коцаби, який показав іншу правду війни

На Прикарпатті почалася травля журналіста Руслана Коцаби, який показав іншу правду війни. Мовляв, зрадник, запроданець.  Помірковані говорять, що просто не на часі його правда. Нехай переможемо, а вже тоді…

НА ВІСТРІ НЕПРАВД…

Герої Володимира Винниченка шукали можливості жити у світі ста рівноцінних правд. В результаті „зашпортувалися“ на першому банальному викликові, як правило, се був „любовний трикутник“, й на тому їхні пошуки безславно закінчувалися. Сей побутово-інтимний трикутник „зʼїдав“ їхні надії, їхні сподівання, їхні романтичні поривання…
Степан Процюк свою першу поетичну книгу назвав „На вістрі двох правд“. Його ліричному героєві було дуже непросто вийти із цієї світоглядно-етичної дилеми переможцем, тому він напівсвідомо плекав у собі віру (не релігійно-християнську, а людяно-ідеалістичну). У результаті він (ліричний герой) зупинився на півдорозі, виправдовуючи свій страх іти далі то напівпатріотичною, то напівхристиянською риторикою, уявляючи себе  феллінівським Білим Хлопчиком, до якого не пристануть бруд і брехні сего світу…
Ми живемо, як можемо. У світі неправд, напівправд, сімейних скандалів, світоглядних компромісів, державницько-національного ренесансу, де правду національної віри „вколочують“ із цинічним антиукраїнством  і „правильними“ словами на провладному рівні. Справа навіть не в новому-старому Президенті. Справа у системі, яка не бажає змін.
Ця система не зупинилася навіть перед війною, аби тільки себе зберегти. Я вже не кажу про те, що донецько-луганська війна є дивною. Мені стверджують, що війна потрібна, аби утвердити у народі потребу національної держави. Але ж, погоджуючись, що війна не тільки необхідний, але й чи не єдиний лік, аби українська держава відбулася, я з жахом думаю про людину, за яку усі забули.
Коли в новинах подають щоденну статистику загиблих на війні, а це як правило троє-п’ятеро людей (за винятком тих трагедій, коли через зраду загинули військові із Західної України чи десантники із Дніпропетровщини), а поряд подають статистику загиблих в автомобільних аваріях (як правило це 10-15 людей щодня), то, розумію, що таким ненав’язливим порівнянням нам хочуть доказати, що нічого страшного не відбувається. А ще коли при цьому вказують, що терористів гине щодня від 50 до 200 чоловік, і ми всі полегшено зітхаємо: таки їх вибивають, і ми мало не аплодуємо. І навіть тих півтора тисячі трупів між Словʼянськом і Краматорськом, які швидше за все є російськими найманцями, теж не викликають у нас нічого, окрім затаєної втіхи: „дали тим сукам-москалям, чого лізли“.
Ми забули, хто розпочав війну. А війну розпочали не від нині, її розпочали ще 24 серпня 1991 року Кравчуки-Плющі-Морози-Симоненки. Депутати Верховної Ради останнього скликання  всі є винними у цій війні. Дивно, але жодного із депутатів не заарештовано. Царьов, як „гавкав“ на Україну, так і „гавкає“. „Догавкався“ до того, що вже й москалі його луплять. Бондаренчиха не побоялася перебити виступ Президента, звинувачуючи українську армію в погромах і вбивствах „мирного“ населення Донбасу. Нічого, окрім окрику Президента і гримання кулаком об стіл. Олійник, той який Володимир, приходить у Верховну Раду і  чогось там висиджує, а на запитання журналістів твердить, що спокутує свою провину Перед ким? Провина спокутується на фронті. І змивається кровʼю.  Єфремов, ця комсомольско-комуністична личина, із мертвим обличчям говорить про свою невинність. В інтернеті проходить інформація, що родина Тимошенчихи інвестує анексований москалями Крим. В штабі армії більше половина людей сидить з часів Януковича. Міліціонери Донбасу масово підтримують терористів. Екс-прокурор Мохницький нарешті зібрав копійки на будиночок в Лондоні (і коляди ще не було)…
На Прикарпатті почалася травля журналіста Руслана Коцаби, який показав іншу правду війни. Мовляв, зрадник, запроданець.  Помірковані говорять, що просто не на часі його правда. Нехай переможемо, а вже тоді…
З таким підходом до подій і з таким розумінням  важко твердити про перемогу. Перемогу чого і над чим? Попередній мій матеріял „Дивна війна“ якийсь чоловік прокоментував, що се „розумовий гербарій“, мовляв „Гіркін відпочиває“ .  Мені ж ішлося не про патріотичну складову, а про людину, за яку ми завжди забуваємо, і в часі війни, і в часі так званого миру. Бо живемо не за правдою. Ні за Божою, ні за Людською. Живемо на вістрі неправд. Жили так вчора. Живемо нині. Про завтра не думаємо. Чекаємо перемоги над ворогом. Чи точно знаємо його в лице?..