Надійка Гербіш розповіла, чому її книга успішна

“Що насправді стоїть за успіхом книжки?” Це питання останнім часом мені ставлять якось ну дуже часто. І я досі не знаю, що відповісти. Для мене це – диво. Але, звісно, були певні засоби промоції, до яких ми вдавалися. «Секретами» вирішила поділитися тут.
Перед виходом «Теплих історій до кави» Майкл Хайят написав пост про те, що він робив, аби перетворити «запуск» (як чогось тепер модно називати вихід книжки) на велику подію в інформаційному світі. Хто не в курсі, пан Хайят довго очолював одне з найбільших американських видавництв Thomas Nelson, а зараз вийшов на пенсію й здійснює свої давні мрії. Кілька його порад дуже знадобилися і нам.
1. Платформа. Мені часто доводиться спілкуватися із західними видавцями, і всі вони одноголосно стверджують: не буває автора без літаґента та платформи (зазвичай, мається на увазі блоґ чи сайт). Літаґента в мене не було, я звернулася одразу до видавця зі своєю пропозицією. Благо, в українських реаліях це досі можливо. Я не вірю у переваги самвидаву. Може, це стереотип, але я вважаю, що творити й самому займатися подальшою долею свого твору немає сенсу. На щастя, видавець погодився видати книжку, а я, усвідомлюючи імовірність провалу, сказала, що оплачу редактуру сама, якщо книжка виявиться нерентабельним проектом. А книжка виявилася проектом дуже навіть рентабельним. Проте, я точно знаю, що якби не було друзів, яких подарував мені цей блоґ, цього всього не було б. Отже, платформа. Це справді важливо, і західні видавці тут мають рацію. Ідею з фотографіями поміж текстом дали мені, у першу чергу, друзі-читачі. Підтримували «в процесі», коли я починала зневірюватися, теж вони. Більше того, перші журналісти, які помітили мою книжку й написали про неї, також були моїми «френдами». Ну а ще lj добре індексується в ґуґлі.
2. «Вибух». Ми з видавцем домовилися, що книжка вийде під Львівський форум і не раніше. Там відбулася перша презентація. І перший успіх – «Теплі історії до кави» довозили з Києва двічі, а їх не вистачило все одно. На Форумі продалося близько 600 примірників. На це звернула увагу преса. І то, звісно, великий промоційний плюс. Якби книжки завезли спочатку до різних книгарень, вибуху б не було.
3. Попередня промоція. Про вихід книжки я написала на блозі (платформа, індексація в ґуґлі, пам’ятаєте?). А ще видавець пообіцяв подарувати паперовий примірник книжки тим, хто прочитає електронну версію й напише будь-який відгук до Форуму. Написало близько 10 видань, до цього додалися «репости». До речі, жити в Збаражі добре не лише тому, що це романтично й красиво. А й тому, що це не завжди асоціюється з сучасним письменництвом – інформаційний привід на пустому місці. Більше того, на тернопільщині чудова журналістська тусовка, де інформація розходиться швидко, а люди доброзичливі. Тож, до мене приїхала тернопільська знімальна група телеканалу «1+1». Це стало для мене найбільшим на той час дивом. Але найчудовіше в тому, що ця зустріч подарувала мені дивовижних друзів. А людські стосунки важать набагато більше, ніж будь-який матеріальний успіх. Я принципово не вірю в «джинсу». Поки працювала журналісткою, не брала плати за статтю від «клієнта» жодного разу. Тепер ні я, ні видавець ніколи не платимо журналістам за матеріал. Бо, по-перше, це нечесно й неправильно. А по-друге, це ображає свідомих журналістів (знаю з досвіду). Людські стосунки – це найголовніше, я вже про це згадувала.
4. Презентації. Я не знаю, що б робила Україна без мережі книгарні «Є» та її чудових арт-менеджерів! Дуже люблю ці книгарні й цих людей. І дуже вдячна їм за ті заходи, які вони влаштували. За запрошених людей і за грамотні прес-анонси. За атмосферу й тепло. Так, я погоджуся, без них про книжку знали б набагато менше. А ще дякую усім, хто запросив мене на презентації в інші заклади, книгарні, організації, на теле- та радіо-ефіри. Дякую тим, кому було цікаво брати інтерв’ю. Тим, хто писав відгуки на книжку в своїх блоґах. Тим, хто купував книжку й дарував її найдорожчим. То наш спільний успіх, і ви це маєте знати! 🙂
5. Критика. Коли книжка стала бестселером на українському ринку, у неї почали «брати аналізи». Хтось обурювався її успіхом, хтось радів, хтось пояснював дивними змовами, а хтось (як, скажімо, Український Тиждень) помітив тенденцію. Бо у вересні, що цікаво, вийшло аж кілька книжок такого штибу – і всі вони стали популярними. Люди скучили за теплом – і це тааак кльово! Є і ті, кому це не подобається, і вони пишуть критичні відгуки. Мене й тих, кому такий стиль і зміст близький, це може неприємно зачіпати. Але насправді це дуже добре. Для автора – хороше навчання. Для книжки – хороша промоція. Як би це не виглядало дивно.

Але всі ці «заходи» не мали би жодного значення, якби не те, про що я вже говорила в цьому інтерв’ю: це диво (і вихід книжки, і її успіх, і сотні щоденних теплих листів від читачів) я вважаю і вважатиму подарунком від Бога. Без підтримки чоловіка, рідних, друзів теж нічого б не вдалося. Не вдалося б, якби видавець не погодився ризикнути зі мною. Не вдалося б, якби не було ЖЖ і тих дивовижних людей, із якими ми познайомилися тут. Тож дякую вам дуже! І нехай наші з вами мрії здійснюються набагато частіше, ніж ми насмілюємося про це мріяти!