Берлінале-61: політика чи мистецтво?
Підсумки Міжнародного берлінського кінофоруму стали неабияким сюрпризом для багатьох спостерігачів. Звичайно, фестивальне співтовариство передбачало, що через інтенсивну кампанію солідарності з репресованим іранським режисером Джафаром Панахі посередня драма «Надер і Симін, розлучення» (режисер Асгар Фархаді, Іран) буде відзначено високими винагородами. Проте ніхто не передбачав, що журі, очолюване досвідченою акторкою Ізабеллою Росселліні, просто засипле цей, повторюся, нічим не видатний фільм, справжнім дощем призів: винагорода за кращу жіночу роль — жіночому ансамблю з трьох акторок (Сарех Баят, Саріна Фархаді, Лейла Хатамі), за кращу чоловічу — відповідно, трьом акторам (Пейман Моаді, Алі Асгар Шахбазі, Бабак Карими), і, на довершення абсурду, — дадуть «Золотого ведмедя» за найкращий фільм.
Зрозуміло, що Панахі треба б підтримати, зрозуміло, що Фархаді може стати наступною жертвою репресій, але перетворювати весь величезний фестиваль на політичну агітку було дуже схоже на плювок в обличчя тим, хто все ще вважає кіно мистецтвом, а не пропагандою.
Слова про плювок не дуже сильні в цьому контексті. Найкращим режисером визнали Ульріха Келера — автора провальної «Сонної хвороби». Найкращий сценарій, на думку журі, написали Джошуа Мартін та Андаміон Муратай, які представили на фестивалі нудну, повну драматургічних банальностей картину про кровну помсту «Пробачення крові». Ухвала щодо призу Альфреда Бауера (присуджується за розвиток кіномови, за новації в кіно), як здається, просто вийшла за рамки пристойності: фільм про терористів із РАФ «Якщо не ми, то хто» (режисер Андрес Вейл) — це навіть не мейнстрим, це учнівське повторення позавчорашніх голівудських витівок на ту ж тему; яким чином цей опус розвиває кіномову — залишилося глибокою таємницею. Нарешті, «Срібного ведмедя» за видатні артистичні досягнення дали операторові та продюсерові «Призу» — якісної, але зовсім не видатної картини про роки диктатури в Аргентині.
На цьому тлі просто вражає, що фільмові, який дійсно став подією, як кінотвір, який у рівній мірі поєднує досконалість форми з глибиною змісту — «Туринському коневі» угорця Бели Тарра — присудили Гран-прі і приз ФІПРЕСИ. Дивно: політики немає, смертельних хвороб, воюючих країн, висмоктаних із газетних заголовків заяложених ситуацій, — немає, мистецтво в чистому вигляді — і раптом цілих два призи. Недогляд!
А якщо серйозно, то, мабуть, лише цей фільм і був гідний «Золотого ведмедя».
Але в Берліні, як завше, політика перемогла кіно.
Коментарі вимкнені.