Дивна пригода з гелікоптером Януковича

Тепер я уже точно знаю: ця країна сотворена лише для того, щоб із неї гумористичні картини писати. Особливо ж після того, як на чолі її став дорогий і ненаглядний гелікоптерник Віктор Федорович.

Оце якось він, не перекриваючи нікому доріг, без будь-якого галасу, тишком-нишком летить собі по-царськи небом, обширами володінь своїх милується. В салоні два американці (не завжди ж самому попід хмарами кататися). Коли це одному з дорогих пасажирів, м’яко кажучи, кров із носа, – треба в елементарні кущі. А вони ж на небі, звісно, не ростуть. І так припекло заокеанського гостя, що хоч із небесної брички на ходу вистрибуй…

Крім того, сімнадцятимільйонне (у доларах!) диво в кущі, відомо, не сідає. Тому приземлилося в чистому полі, на озимину.

Сталося це неподалік далекого, забитого, всіма забутого сільця Полтавщини, де віка доживають ті люди, у котрих найнижча пенсія. До котрих ні дороги, ні газу. Навіть магазину немає. Ну, так би висловитись-сказати, вічний тупик. Радість лише одна – самогонка та якби чого з поля в обійстя вкрасти. Для худобини. Бо інакше просто не виживеш у цій глушині…
А біля крайньої хати чоловік індюшат пас. Аби лисиця чи коршуни не вхопили.

Коли бачить, сердешний, щось таке неподалік за пагорбом сідає – лискуче, лаковане, модерне. Не інакше марсіани. Бігцем загнав індюшат до курника, за велосипеда і гайда в поле.

А там уже й охорона за велосипедну раму хватає. Ось-ось надвоє переламає.

Коли це з небесного фаетону чийсь начебто знайомий голос.

– А ну, пропустітє! Пусть подойдет человєк…

А чого ж, царю треба іноді з людьми спілкуватися. Особливо ж у такій невимушеній обстановці, коли Ганни Герман поблизу немає і цієї нової, як її, – Дарки Чепак. Щоб самому дізнатися як простий народ живе-поживає та чим дихає…

Дядько на ватних ногах, у давно не митих дірявих черевиках, зодягнених на босу ногу, по килимах заходить до того дива під широкими лопастями. Роззуває очі. І не вірить тому, що бачить. На місці марсіанина сидить сам Віктор Федорович. Цар наш і повелитель. А іноземці, погеглготівши поміж собою, теж примічають диво. На засмальцьованому каптурі дядька написано: США, Каліфорнія. (Подарунок дружини, викуплений за гривну із секонд-хенду.)

Мужик, кажуть американці, виявляється свій, рідний, позаяк головний із іноземців якраз родом із цього штату.

І на борту сріблястої “літаючої тарілки” Віктора Федоровича відбувається приблизно така розмова.

На правах царя і господаря всіх полів, небес, живності, кущів, озимини і людських душ, цар-лідер запитує приголомшеного селянина:

– Як ви тут поживаєте?

– Повний пі…, – хотів було озвучити своє рідне і сакраментальне чоловік, але вчасно ухопив себе за язика і дещо підфарбував дійсність. – Погано. Ой, погано. Пенсія нікудишня, хоч все своє життя на тракторі в колгоспі зранку до ночі…

– А що пече найбільше? – пробує знайти щось таке власник гелікоптера, на щоб можна було йому, цареві, негайно вплинути.

– Що болить і пече? Та газ. Ми без його скоро тут усі вимремо. Бо як зима надходить – просто капець. А нас дурять. Кілька років тому з кожної хати по 800 гривень зібрали. Казали, що до кожноъ печі паливо заведуть… А труба закінчилася за чотири кілометри від села. І тепер туди хоч із відром ходи по той газ…

– Газ буде, це я вам кажу, – мовить государ, наливаючи мужику чарчину дорогенного віскі з льодом.. – А скільки вам років?

– О, та я ваш ровесник, і як ви – народився в акурат 9 липня 1950 року…

– Та ви що… Це ж треба такому збігові статися. Ви мені тепер як брат-близнюк… Тоді давайте вип’ємо за наше здоров’я…

Поки випили, цар-лідер знімає з руки свого золотого (із білого-білого золота) годинника і дарує приголомшеному пастухові індюшат…

Прийшов чоловік під хмеликом додому і жінці це все в деталях розповідає. Вона не вірить. “Напилося, то не забивай мені баки…” – сердито каже вона. – Ще й іграшку якусь дитячу показує мені…”
Ображений дядько побіг до сусіда. Той до виска пальця прикладає: ти що з глузду від горілки з’їхав? Власник золотого годинника голосно відповідає, що горілки, мовляв, не пив, а щось дуже дороге…

Сільце піднялося на дибки, бо до вечора новину вже знали всі. І далекі та близькі родичі тих, хто мешкає в селі – також. Бо в кількох хатах є мобільні телефони, подаровані дітьми та онуками.

І ніхто б, звичайно, не повірив би дядькові з крайньої хати, якби він на підтвердження про небесний візит царя-лідера до далекого напіввимерлого села не показував усім золотого годинника. На якому було майстерно вигравірувано слова: Президент України.

Ще за день-два до села наїхало стільки всякого офіційного люду. Але насамперед – із міліції та СБУ.

Бідні індюшата!

Їх раз по раз запирали до хлівчика, позаяк пастуха служиві разів із десять тягли майже силоміць у поле показувати, де начебто присідав той, ним надуманий вертоліт. Деякі люди в погонах і окремі в цивільному вивчали вм’ятини в озимині, навіть обнюхували землю. Для виявлення речових доказів присутності американців із неба, обнишпорили всенькі кущі побіля лісосмуги…

Відтак, прийшли до однозначного висновку: дядько таки справді зіскочив із здорових рейок у розумі…..

А оскільки перед цим до крайньої хати навідався якийсь високий чиновник із району і, забачивши справжнє годинникове чудо, запропонував дядькові з дружиною аж три тисячі гривень. Перед такою дармовою калиткою вони, звісно, встояти не могли, бо таких гшрошей і не бачили.. Отже, крити тепер відставному трактористу вже не було чим – годинника він більше не мав…

Першою, зрозуміло, офіційно обізвалася міліція. Її прес-офіцер із Полтавського обласного управління МВС для місцевого телебачення сердито заявив. Не вірте, мовляв, ніяким чуткам: дорогий гелікоптер глави держави ні в які полтавські кущі не приземлявся. Це – міф. Хвора маячня п’яного чоловіка…

Але тільки скінчив це говорити бравий міліціонер, як до села долетіла телефонограма зі столиці. Сільському голові на ранок приписувалося бути в кабінеті головного нафто-газового магната України і міністра Юрія Бойка.

Через добу мер, пер, чи як іще назвати цю головну людину в далекому полтавському селі, повернувся веселий і з ніг до голови надухм’янений дорогими парфумами. Пішов із хати в хату повідомляти: пастух індюшат приніс нам газ. Буде за два-три місяці в кожній хаті. Це на горі сказали…

А Дарка, ну та, що тепер на Банковій під Ганною Герман, офіційно й пресу сповістила. Справді лідер-цар наш і справді мав честь приземлите сріблясте тіло свого дорогущого і ненаглядного гелікоптера на одній віддаленій озимині. І у власника Межигір’я дійсно на одного золотого годинника поменшало.

Висновок перший.

Відтер, уважно пильнуючи за власним щастям, усім українцям раджу не спускати очей із неба. А якщо повезе і ви побачите під хмарами сріблистий гелікоптер: моліться, щоб там на борту комусь добряче припекло до кущів.

Висновок другий.

Пропоную на тому самому місці Полтавської області, де 5 квітяня ц.р. приземлявся царський вертоліт, учинити дві таких важливі речі.
А) Спорудити і відкрити пам’ятник (ну, хоч би погруддя) пастухові індюшат, названому “братові-ровеснику” глави держави.
Б) Неодмінно підвісити за те саме місце, за яке свого часу наполягав В. Януковичу зачепити за неслухняність одного донецького суддю незабутній Л. Кучма – все це є на плівках М. Мельниченка (по секрету підкажу – за яйця), того недолугого чиновника із району, який “обєгорив” бідного чоловіка.
Іч, паскуда, і тут знайшла змогу попити мужицької крові.
Його, місцевого Дракулу, треба навіть було б на кола посадити. Аби наука всім була: не можна чіпати людей, помазаних самим гелікоптерним царем
.
А годинника, звісно ж, потрібно негайно повернути бідному, але щасливому чоловікові.

Це вже нехай пані Ганна з Даркою потурбуються…

Олександр ГОРОБЕЦЬ,
журналіст, письменник