Галицький рейхстаг чи територія свободи

Як і кожен щирий українець, не можу втриматися, щоб не кинути своїх п’ять копійок до підніжжя глиняного монумента тотальній брехні. Пам’ятника політичному лицемірству, який возвели в Україні ще задовго до 9 травня ц.р., але саме цього дня відчистили від пилюки забуття та до блиску відшліфували і виставили на загальне посміховисько у древньому галицькому місті.

 

Передусім не можу погодитися із Ганною Герман, котра в ефірі одного із всеукраїнських телеканалів коротко резюмувала: сутички на Марсовому полі є закономірним результатом того, що «яке приїхало – з таким здибалося».

По-перше, через пів-України до Львова приїхали чи, правильніше сказати, “приперлися” не звані гості, а шовіністичні приблуди. Прибули не для вшанування пам’яті загиблих у Другій світовій війні, не для моральної підтримки ще живих свідків найбільш трагічних років в історії минулого століття, а тільки для того, щоб спровокувати протистояння. Ні судові рішення, ні цілком передбачуваний наслідок від прямого контакту двох антагоністичних світоглядів не зупинили червонопрапорних безбатченків від спланованої їх верховнорадівськими покровителями афери.

По-друге, політично заангажовані ЗМІ, комуністи, їх регіональні підспівувачі і самі новітні агресори, які безперешкодно дісталися до міста Лева на кільканадцяти автобусах, ще й донині обурюються не тільки негостинністю господарів, а й тим, що на Заході України не цінують їх прагнення реанімувати символи тоталітарної імперії. Алогічність та неприродність такого гніву – очевидна, а отже, коріння акції з бутафорським “прапором перемоги” слід шукати не у ставленні галичан до самого факту взяття рейхстагу, а, швидше всього, у недолугих спробах фанатичних зайд зі Сходу та Півдня силоміць, як колись “визволителі”, нав’язати тут, у нас, своє трактування історії, змусити західняків вклякати на коліна перед тлінними останками ідолів доби розвиненого сталінізму. А це, як на мене, все одно, що намагатися посіяти бур’яни інтернаціонального безпам’ятства на щедро скрапленому кров’ю патріотів полі національної пам’яті.

Причому роблять це цілеспрямовано і планомірно. Підтоптавши моральні засади і правочинні канони. Роблять так, бо впевнені у власній безкарності. Тиснуть на суспільну свідомість, по-садистськи рвуть нерви генетичної автентичності, травмують регіонально сформовану ментальність. Роз’єднують, щоб підкорити волю та змістити акценти. Шматують історію, щоб відволікти народ від гострих проблем сьогодення. Це стосується і тих, хто 9 травня приїхав до Львова, щоб збурити мільйонне місто, і тих, хто їх зустрів як чужинців – на галицькій землі, варварів – на території свободи.

Чи могла чинна українська влада запобігти сплескові неконтрольованих емоцій людей, які проживають по різні береги Дніпра, або, принаймні, мінімізувати наслідки від їх зіткнення у місті Лева? Безперечно. Та, на жаль, за своєю суттю вітчизняна Феміда цього разу виявилася вже зовсім сліпою до тих, хто на пагорбі Слави, ніби злодій, витягав з-під поли і розгортав молоткасто-серпастий червоний прапор, і аж надто гострозорою до інших – хто намагався не дозволити цього зробити.

Відтак змонтовані для підсилення параноїдальних ідей авторів сценарію відеоролики, які транслювали на табло Верховної Ради, 5 кримінальних справ проти виконавців головних ролей у бойовику “Взяття галицького рейхстагу”, бравада міністра МВС, істерика царькових, колесніченків та іже з ними навряд чи можуть відтворити справжню картину травневих подій у Львові.

Очевидно, саме на це й сподівалися організатори масових безчинств і тоді, коли дружно тиснули на кнопку “за” у сесійній залі парламенту, підтримуючи “кумачеву ініціативу”, і тоді, коли пандемічно поширювали цю заразу у всій країні.

Натомість розрізнені зойки нинішніх титулованих депутатськими мандатами опозиціонерів у жодному разі не відіб’ють бажання українських великоросів й надалі нарощувати атакувальний потенціал своїх прибічників на Західному фронті. Адже й справді смішно вслухатися у поодиноке “не допустимо” того чи іншого окремо взятого демократа на тлі дружного провладного “ніхто у вас запитувати не буде”.

Тільки нація, а не населення, лише народ, а не групи людей за інтересами здатні поставити усе перевернуте яничарами з голови на ноги – і спільну історію, і спільну пам’ять, і спільні цінності. В іншому випадку Україна не зможе ступити й кроку на шляху громадянського суспільства, а вкотре зіб’ється на манівці авторитаризму та узурпації влади.

З огляду на це, може, не так уже й погано, що більшість парламентарів на догоду Банковій і Кабміну вирішили відвернути увагу людей від суттєвих соціально-економічних негараздів у країні та витягли на світ Божий питання набагато вищого рівня, ніж споживацький.

І хоча світоглядне різночитання спільної історії – болюче, суперечливе й нерідко роз’єднуюче, але рано чи пізно ми повинні навчитися знаходити у цій книзі сторінки, які змушують битися наші серця в унісон, абзаци, які живлять нашу пам’ять, слова, які спонукають до злагоди, а не звуть до вічного бою своїх зі своїми на втіху чужинцям.

І тоді, об’єднавшись, треба буде обов’язково ще раз набагато вимогливіше запитати у влади, чому в Україні гречка – з Китаю, цукор – з Куби, масло – з Білорусі…

А ще – вживаний одяг на вагу з відродженої після війни Німеччини. Шмаття, яке через соціальний цинізм держави змушені носити діти і внуки колишніх переможців.

 

Олег ГРУШКОВИК, газета “Свобода”