Не вір, Не бійся, Не проси (9 травня, як точка неповернення?)

Україна повільно, але впевнено перетворюється з суверенної національної держави в незрозуміле територіальне утворення з посадником -«положенцем» на чолі, губернаторами – «смотрящими», купкою клептократів – «чесних фраєрів» та безмовною сірою масою батраків –«мужиків». Це я, про всяк випадок, для простоти сприйняття – як кому зрозуміліше. На, таку собі Оруеллівську «Скотоферму», зразку «1984»-го.

Народонаселення поволі перетворюється, як надзвичайно влучно охарактеризував герой одного, ну дуже, популярного серіалу – Дукаліс, на «дволиких анусів». Все! Чому? А тому, що спостерігає за цією руйнацією з цинічною байдужістю, а то й сподіванням що-небудь перехопити при нагоді.

Нещодавно «скромний радник» гаранта солов’єм заливався біля «вільного мікрофона» свобідного слова про необхідність об’єднання зусиль на шляху євроінтеграційних процесів і недопустимість спроб недолугих провокаторів зашкодити цьому. Її б устами та мед пити. В той самий час, у Львові й Тернополі порушуються кримінальні справи та проводяться затримання за фактами, що мали місце 9 травня. Не приведи Господи, аж ніяк не з політичних міркувань. За злісне хуліганство і непокору. «Політичні переслідування» – брехливі вигадки ганебних «націоналістичних наймИтів» й імперіалістичних грантожерів.

Національно-демократична спільнота – «декаденствує». Там різні вірші по ночах при свічках читає, «дні гніву» організовує. Разом з «фахівцями» на лавочках в київських скверах записи львівських «безчинств» переглядає і з розумним виразом обличчя, прицмокуючи слюнавими губками, погоджується – таки так – провокація. Таки так, з боку 15-17 літніх юнців у респіраторах та синенькими пов’язками на рукавах.

Можна по різному ставитись до ВО «Свободи». Особисто я не в захваті від дуже багатьох, хто себе з нею ідентифікує. Але, панове націонал-демократи і до них примкнувші, не варто дорікати юним, що ув’язались в заворушку. Принагідно нагадаю, що ті, хто прийняв бій під Крутами були не старші. А подібні до вас поважні пани у Києві, саме в ті дні, тяжку думу думали про недоцільність армії у час загального благоденства та яку ще миротворчу цидулку московським «товаришам» відправити. Доміркувались до втрати самостійності і мільйонів даремних жертв.

Ми всі, чи переважна більшість, визнаємо себе християнами. Проте, на жаль, не всі з нас дійшли до тієї висоти світосприйняття, коли чинимо й мислимо згідно з заповідями Божими. Не так багато серед нас таких, котрі у відповідь на удар в ліву щоку, підставлять й праву. Більшість – спробує дати здачу. Рефлекторно, неосмислено, не свідомо. Тобто, за великим рахунком, не впадаючи у гріх. Тому, волання, які чуємо нині звідусіль, про хибність адекватної реакції на зухвалу й провокативну поведінку «ліваків» і їм співчуваючих російських шовіністів тримайте при собі для розмов при свічках на модерних кухнях та ексклюзивних пасіках, дарованих з барського плеча, за чаркою вишуканого французького трунку. Для розрядки ще можете щось на гуслах, чи то пак, цимбалах втнути з хоровим співом вкупі. Чим не революційний чин просунутих націонал-демократів? А де ви були зі своїми порадами перед цим? Чому не запропонували своєї гідної відповіді на провокаційні заяви зайд? Це я так, чисто риторично запитую, бо для себе відповідь вже знаю давно. Немає у вас тих мудрих порад, немає, не було і не буде! Бо ви не бики в українському плузі, а зажирілі ліниві воли. Різницю відчуваєте? Ви звикли боротись з наслідками, ніколи не помічаючи причин. І, в момент, припиняли ревіти лише замаячить на горизонті жмут гнилої соломи у руках хазяїна.

Наша запопадливість, у подібних випадках, виглядає досить жалюгідно. Ми, вкотре, сподобляємось гоголівським героям, які стогоном стогнали: «не встанемо з колін, матінко, хоч ти ріж!». Знову почнемо вигадувати пристойні відмовки, аби тільки не розгнівати шизофренічну молодшу сестричку, що вперто називає себе старшим братом. А це – не годиться!

Назвати, перепрошую, засранця засранцем – не подвиг, а елементарний обов’язок громадянина. Дати по руках чи по довгому носі чужинцю, що вчить нас жити – те саме. Невже ми самі не здатні розібратись у наших справах, що кожного разу кличемо погоничів і тлумачів з москово-монголського улусу? Хай у себе, для початку, розберуться і лад наведуть. Тоді подивимось. А на разі, у своїй хаті – розберемось якось самі.

Так би мало бути. Але так не є.

Тому і виніс у заголовок слова, які є чи не найголовнішим законом у закритому суспільстві. Закритому у всіх розуміннях цього слова.

Не вір – бо віра для них є поняттям чужим і незрозумілим. Не бійся – бо вони тебе бояться. Інакше, чому б чисельний склад владоохоронних органів має перевищувати, чи не вдвічі, армію?  Не проси – сенсу немає у просьбах і в їх очах ти цим принижуєш себе.

Наша доля лише у наших руках. І Божому промислі.

Олег Мартинюк