Скринька Пандори і московський оркестр

Леонід Кучма, скоріш за все, не читав історичних книжок про османських та візантійських правителів, котрі полюбляли влаштовувати бучні бенкети для найзаклятіших друзів, аби врешті усіх тих своїх дорогих гостей зарізати, отруїти чи, на знак особливого визнання, посадити на палю. Та коли б і читав, то навряд чи міг запідозрити, йдучи 25 лютого з двома іншими екс-президентами до Віктора Януковича –¬ вшанувати річницю його президентства й обговорити «питання сьогодення і майбутнього Української держави» – що паля для нього у генеральній прокуратурі вже виставлена.

Те, що подібні речі не виставляються в Україні без благословення головного господаря, Леонід Кучма знає не гірше за Віктора Януковича, оскільки обоє вагомо приклалися до знищення в Україні незалежного судівництва та перетворення прокуратури на бойову зброю в руках президентської адміністрації. Серед записів невгамовного майора є характерна розмова двох згаданих державних мужів – іще з тих часів, коли один із них був султаном, а другий – реґіональним беєм.

К.: — Я тебя приветствую. Жив-здоров? У тебя есть такое дело по Салову?
Я.: — Есть. Он нашебуршил там.
К.: — Пошебуршил. По нему уголовное дело там за распространение ложной информации.
Я.: — Да.
К.: — Это с декабря месяца. Крутил, крутил ваш суд какой-то, и вернули дело назад и сказали: это нужно рассматривать не как распространение, а как оскорбление президента. Они же подонки, твои судьи. Я должен ехать к ним и давать показания. Ты возьми того судью, б…, за яйца подвесь, пусть повисит одну ночь.
Я.: — Понял. Мы разберемся.
К.: — Судьи вообще, б…
Я.: — Ну, они подонки. Председатель суда у меня там ненадежный. Его надо менять.
К.: — Ну ты ж понимаешь… менять, пока система такая, что… Ну, я думаю, теперь вы разберетесь, чтоб он на всю жизнь запомнил.

Сердега Салов отримав тоді від обох правдолюбців кілька років ув’язнення – за поширення буцімто антикучмівської пропаґанди. Європейський суд із прав людини згодом виправдав його й зобов’язав державу Україна, себто всіх нас – платників податків, заплатити поважне відшкодування. Така собі колективна відповідальність за султанів і беїв, яких собі вибираємо. Тим часом сьогоднішніх суддів не треба вже ані «менять», ані, тим більше, за що-небудь підвішувати. Вони («бл… подонки») своє місце знають. А тим більше – знають свою функцію прокурори, найголовніший із яких не соромлячись називає себе «членом президентської команди», – істинно українська система стримувань та противаг і незалежності різних гілок влади одна від одної.

Тож природно, що вістка про офіційне оскарження Леоніда Кучма у причетності до вбивства Георгія Гонгадзе, за всієї її несподіваності, не викликала ні в кого (абсолютно ні в кого!) припущень щодо якоїсь особливо любові сьогоднішньої влади до правди та справедливості. Експерти називають десятки причин, через які Янукович із компанією вирішив раптом відкрити безнадійно, здавалося б, поховану справу супроти Кучми. А проте ніхто не називає причини, яка у нормальній країні мали би бути найпростішою і найприроднішою: право, закон, справедливість. Надто, вочевидь, несумісними є ці категорії з українською владою, надто багато інформації ми отримуємо щодня про діяння Януковичевої «команди» на всіх рівнях, в усіх реґіонах, усіх сферах життя, аби мати якісь ілюзії щодо її правдолюбства і правослухняності.

Отже, коли відпадає найпростіша причина і найприродніша, то що залишається?

Більшість пояснень несподіваного наїзду на Кучму зводиться до загалом тривіального бажання чинної влади відволікти увагу суспільства від своєї провальної соціально-економічної політики, переконати міжнародну громадськість, що в нас закон застосовується однаково до всіх, а не лише до представників політичної опозиції, та піднести підупалі рейтинґи президента, демонструючи всім, який він суворий, проте справедливий. Юлія Мостова додає до всіх цих пояснень іще одне: Янукович просто банально хоче помститися Кучмі за приниження під час Помаранчевої революції, за те, що той буцімто не схотів застосувати проти потестувальників силу й передати владу новообраному президентові, а сів натомість за стіл переговорів і погодився на фатальне для Януковича повторення другого туру голосування. А головне, як евфемістично пояснює Мостова, Кучмі було передано «чотириста мільйонів подяк» за те, що той зробив ставку «саме на кандидатуру Януковича».

Всі ці арґументи могли справді бути використані людьми з Януковичевого оточення, аби схилити його до антикучмівських дій, а проте вкрай малоймовірно, аби цей «сибарит» (як його окреслює Тарас Чорновіл) сам замислив цю мак’явелівську комбінацію, котра до того ж віщує особисто йому більше збитків, ніж користі. Інша річ, що затія може бути корисною для людей, котрі Януковича в її доцільності переконали.

Отже, спробуймо глянути хто і що може на цій афері з Кучмою заробити.

Для Януковича, як уже зазначалося, позитивний PR-eфект від акції не буде ані значним, ані довготривалим. По-перше, тому, що вся політика й поведінка президента та його «команди» витворюють їм настільки неґативний імідж, що поліпшити його жодною пропаґандою неможливо. Сам факт, що серед імовірних мотивів Януковичевого наїзду на Кучму ніхто – ані в Україні, ані за її межами – навіть не згадує про якісь ідеальні принципи на кшталт закону і справедливості, говорить про все. А по-друге, сама справа супроти Кучми закінчиться, скоріш за все великим пшиком. Термін імовірного покарання за зловживання владою (до 10 років) вигас іще торік, а довести серйозніший злочин – замовлення вбивства – практично неможливо: записи Мельниченка є надто сумнівним, із юридичного погляду, доказом, а єдиний реальний свідок, який міг би оскаржити Кучму, встиг іще в 2005-му покінчити «самогубством» двома пострілами собі в голову.

Натомість збитки для Януковича від цієї афери можуть бути поважними, і навряд чи ті, хто його в неї вплутав, про це не здогадуються. По-перше, тому, що серед Мельниченкових записів є чимало цікавого і про самого «правдоборця», який був у той час губернатором Донецької області. Його інтимні бесіди з Леонідом Даниловичем могли б, за умови ретельного розслідування, потягнути не на одну статтю Кримінального кодексу. Зрозуміло, що розраховувати на ретельне розслідування справ проти чинних високопосадовців у нашій країні не доводиться (особливо, коли гепрокурором – вірний «член команди Президента»). А проте сам той факт, що заступник генпрокурора Ренат Кузьмін (i теж, либонь, «член» вищезгаданої «команди») , називає Мельниченкові записи леґітимним доказом.

Українські суди, включно з так званим «конституційним», можуть, у принципі, визнати доказами що-завгодно, – і ми маємо тому ледь не щодня скандальні підтвердження. Але справа супроти Кучми набула певного міжнародного розголосу, і тут традиційним українським судочинством, здійснюваним «членами однієї команди», не відбудешся. Для розгляду Мельниченкових записів як речових доказів потрібна не лише юридична леґалізація їхньої технічної експертизи. Потрібна ще й судова справа спроти Мельниченка, бо лише судовим рішенням можна визнати, що він діяв у надзвичайних обставинах, і тому отримані ним незаконним способом докази можуть усе-таки враховуватися. Ні того, ні того, однак, ніхто поки що не зробив і, схоже, робити не збирається. Тож твердження Кузьміна є, скоріш за все, блефом, спрямованим на залякування усіх, хто на тих записах фіґурує. А це – десятки людей, половина з яких могла б уже завтра опинитись за ґратами, коли б усі ті справи, які вони обговорюють з Кучмою, належно розслідувати. Неважко було передбачити, що опозиція цим скористається: депутат Юрій Гримчак уже звернувся до прокурора з вимогою розслідувати й інші епізоди, записані Мельниченком, де є виразні ознаки злочинних змов та дій. Зокрема це стосується і самого президента Віктора Януковича, і його прем’єр-міністра Миколи Азарова, і багатьох інших сьогоднішніх «членів команди».

Зрозуміло, що ніхто цього розслідувати не буде, бо ж не для того роблять своїх кумів генпрокурорами. Натомість підвісити всіх на шантажистський гачок – святе діло, – що для кучмівської влади, що для нинішньої. Як влучно зауважив один із коментаторів, «перелік осіб і фактів, що фіґурують на плівках, прирівнює визнання плівок до початку масштабної люстрації». Що ця «люстрація» рикошетом зачепить і Януковича – її ініціатори не могли не усвідомлювати. І все ж якісь інші інтереси з їхнього боку переважили, – про що «сибарит» Янукович, схоже, ще не здогадується.

По-друге, відкривши справу проти екс-президента, Янукович створив небезпечний прецедент і щодо себе самого. Він фактично порушив неформальну угоду серед українських «еліт», за якою найтяжчим покаранням для кожного з них могло бути лише вигнання та ще, може, часткова втрата накраденого майна, але аж ніяк не ув’язнення. Порушення цього табу істотно ослаблює його власні позиції у майбутньому, коли вже ані сам він не буде президентом, ані його кум не буде прокурором. Відповідно, у Януковичевого оточення з’являються додаткові можливості маніпулювати ним, використовуючи перманентні фобії і новостворену непевність у пост-президентському майбутньому.

Таким чином можемо підсумувати, що в тактичному плані справа проти Кучми дає Януковичу невеликі прибутки, натомість у стратегічному плані дає суцільні збитки. Хто, отже, реальні бенефіцієнти цієї спецоперації, – люди, які спокусили Януковича мізерними тактичними виграшами ціною поважних стратегічних програшів? У чому може бути їхній інтерес у цій грі?

Андрій Жалько-Титаренко, колишній директор Українського космічного аґенства, вважає сьогоднішню справу супроти Кучми частиною внутрішньоросійської гри – намагання Медвєдєва переконати Путіна не висуватись наступного року у президенти. Ця гіпотеза ґрунтується на загалом не новій теорії про причетність російських спецслужб, себто Путіна, до справи Гонгадзе. Кучма, мовляв, не мав серйозних причин знищувати саме цього журналіста; його просто провокували й записували, а коли трапилася слушна нагода, себто фраза, яку можна витлумачити як заохочення до вбивства, журналіста відповідно ліквідували. Мета такої провокації загалом зрозуміла: або тримати Кучму тихцем на шантажистському гачку, або розкрутити гучний скандал і зробити його міжнародним парією, залежним від підтримки Москви (як це врешті й сталося), або ж використати скандал для скинення президента і приведення до влади свого ставленика (наприклад, міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка).

Уявити собі Мельниченка російським аґентом загалом нескладно, особливо зважаючи на його підозрілі контакти з Моквою, які обіцяє найближчим часом документально описати «Українська правда». Складніше собі уявити в цій ролі Юрія Кравченка – а тим часом без його свідомої участі у спецоперації, без його чіткого наказу ані Пукач, ані його підлеглі за таку мокру справу навряд чи взялись би. Чиє розпорядження виконував Кравченко – Кучми, Путіна чи ще когось – ми, ймовірно, ніколи вже не довідаємось. Tож Владіму-Владімичу з цього боку нема особливо чого боятися (коли б було, то він би знайшов уже безліч способів прибрати злощасного Мельниченка). Зате небезпека для нього може чаїтися в іншому: СБУ, судячи з записів, мала певну інформацію про зв’язки Владіма-Владімича з Моґілєвичем та про їхню причетність до прання брудних грошей, зокрема від наркоторгівлі, через петербурзьку компанію SPAG.

Чи Турчинов із Кожем’якіном, покидаючи СБУ, справді знищили ці документи, а чи лишили щось спадкоємцям, – ми не знаємо. Але не знає цього й Владім-Владімович. Тож у принципі Дмітрій Мєдвєдєв міг би послати йому відповідний сиґнал через Україну: посидь, мовляв, ще один термін у прем’єрах, не висовуйся. Для цього Мєдвєдєву, правдоподібно, не бракує амбіцій та інтриґанських здібностей, проте явно бракує ресурсів. Жалько-Титаренко, схоже, переоцінює суперечності всередині кремлівського дуету та здатність Медвєдєва грати будь-яку самостійну роль.

Московський слід у цій спецоперації справді є, але він куди простіший і традиційніший. Люди в оточенні Януковича, що намовили його знову стрелити собі в ногу, – це, ймовірно, ті самі особи, що постійно його «підставляють», спонукаючи до непродуманих, деколи просто ідіотичних кроків, яких на його місці не зробив би жоден професійний політик. Без їхніх порад Янукович навряд чи додумався б здати росіянам Севастополь навіть без делімітації Керчинської протоки й вирішення проблеми маяків; не додумався б проголосити абсолютно програшний (не лише для країни, а й особисто для себе) позаблоковий статус; призначити начальником власної охорони російського громадянина, упривілеювати московську церкву коштом інших конфесій, подарувати Єжелю Міноборони, а Саламатіну – «Укрспецекспорт», – і багато іншого.

Тарас Чорновіл, який знає «команду» зсередини, називає кремлівських лоббістів «московським квартетом» і зараховує до них Хорошковського, Льовочкіна, Фірташа та Юрія Бойка. За дивним збігом обставин, преса пов’язує всіх їх із нафтогазовим бізнесом та російським Ґазпромом, тіньовими власниками якого вважають Путіна з Моґілєвічем. Ми навряд побачимо коли-небудь документальні підтвердження цих гіпотез, але ми, безумовно, побачимо результати діяльності згаданого квартету. Власне, доречніше говорити про оркестр – Тарас Чорновіл, схоже, просто недооцінює кількість музик, що грають за тими самими нотами.

Справа Кучми запущена як чергова спецоперація і як довготривалий проект. Її головна мета – компрометація і, відповідно, шантаж усієї так званої «еліти», включно з самим Януковичем. Вона вписується у ширшу стратегію «керованого хаосу», що передбачає безліч різних цікавих речей – від створення псевдо-«націоналістичних» організацій та «екстремістських» груп до підривання пам’ятників і навіть будинків, – як це робилося у Росії 1999 року напередодні виборів нікому тоді ще не знаного полковника КҐБ Владіміра Путіна. П’ятьма роками пізніше московські «політтехнологи» намагалися втілити подібну стратегію в Україні, аби проштовхнути непопулярного Леоніда Кучму на третій термін. «Контрольований хаос», однак, вирвався з-під контролю, перерісши у справжнє всенародне повстання. Прикметно, однак, що один тодішніх чільних московських «технологів», співтворець сумнозвісних «темників» Іґорь Шувалов працює сьогодні радником Сергія Льовочкіна та, водночас, консультантом приватного (начебто) телеканалу «Інтер», контрольованого шефом СБУ Валерієм Хорошковським. Аж дивно, що сім років тому ці добродії не додумалися до такого простого поєднання посад в АП й на ТБ, вигадуючи натомість якісь безглузді «темники».

Крім чіткої політичної цілі – зробити з Януковича місцевого «Лукашенка», неприйнятного в європейських столицях і цілковито залежного від Москви, «команда» має ще важливішу економічну ціль – вибити з гри якомога більше політичних та економічних акторів, виключити їх із процесу приватизації останніх національних ресурсів напередодні запланованого зняття мораторію на продаж землі.

У недавньому інтерв’ю Леонід Кравчук, блискучий знавець місцевої візантійської політики, заявив, що система, на його думку, «вже відгризла Януковичу ноги і добирається до живота», а тому «йому залишається тільки одне – або зруйнувати систему, або стати Сталіном. Тобто сконцентрувати в себе всю владу і стати тоталітарним лідером». Кравчук вважає цей другий варіант, малоймовірним, бо українці, мовляв, із цим не погодяться. Чи здатен, однак, це збагнути Янукович? Чи здатні поодинокі солісти в його команді переграти злагоджений московський оркестр?

Микола Рябчук

 

Українська версія статті, опублікованої в Current Politics in Ukraine 4.04.2011.