Тернополянка малює картини кавою

Живопис та графіка – улюблені способи відпочинку та релаксації тернополянки Оксани Дученчук. Жінка займається дизайном інтер’єрів. Окрім того, разом із дев’ятирічною донькою Яною вивчає різноманітні декоративні методи оздоблення – вишивку, графіку нитками -ізонитку, бісероплетіння, аплікації, квілінг та декупаж.

 

 

Тернополянка мріє про власну художню майстерню та школу-студію, де проводитиме майстер-класи. Хоче також спробувати себе у ролі коваля, а також навчитися майстерності вітражу.

 

 

– Чим тобі подобалося займатися у дитинстві?

 

– З дитинства я люблю малювати. Але не так, як того вимагали від мене у школі чи садочку. У школі я не могла похвалитися високими оцінками з малювання. Думаю, що через те, що мені було нецікаво малювати за правилами. Вперше звернула увагу на мою тягу до малювання вихователька у садку. На занятті вона всім показувала, як малювати травичку. Казала – треба малювати трикутнички. Ну, але ж яка травичка трикутничками, травичка ж має гойдатися в різні сторони, – не розуміла я. Тому я намалювала не трикутнички, а палички (сміється – прим.ред.)

 

 

 

– Тобі, мабуть, було нецікаво у художній школі? Адже там також вчать за чіткою схемою?

 

– Ні, якраз навпаки. Це було найцікавіше з усього, чого я вчилась. У художню школу я пішла у свідомому віці, дуже хотіла вчитися. Мені було 13 років. Вчитися мені подобалося – там мене розуміли. Навчатись я почала одразу з другого класу. Малювала сумлінно – реалістично відтворювала те, що бачила, але додавала своїх вражень, настрою.

 

 

 

Вигадувала нові іграшки

 

– Які спогади дитинства – найяскравіші?

 

– Зелені коліна, каштан у дворі будинку, ранець у клітинку і розлитий у ньому клей. Мені було цікаво робити саморобки, але прибрати потім як слід часу не вистачало. От і приходилося боротися з наслідками – розділяти склеєні сторінки в підручниках. Пригадую, як піонерський галстук переробила у нову сукню для ляльки.

 

Мені з дитинства подобалося знаходити старим речам нове призначення. Зараз я також нічого не викидаю. У фото зі старих газет та журналів, шматочків тканини, стрічок, ґудзиків, ниточок – нове життя. Вони – головні “персонажі” моїх авторських відкриток.

 

– Чому, маючи творчий нахил, ти вирішила вступити в політехнічний?

 

– Виходила з того, що могло б мені згодитися у майбутньому. Тому вибрала спеціальність «комп’ютерні технології». Це був для мене оптимальний вибір в межах міста.

 

– Ти продовжила навчатися живопису?

 

– Вважаю, що художня школа дала мені необхідні базові знання. Шкода, що не вдалося мені отримати другу художню освіту. Але я займалася самоосвітою. Треба багато працювати, отримувати власний досвід. Про графіку та живопис я не забувала ніколи. Навчаючись в політехнічному, паралельно працювала дизайнером меблів. Я мала вільний графік, тому успішно поєднувала навчання та роботу.

 

– Народження доньки тебе спонукало до творчості чи приглушило бажання творити?

 

– Спершу творчість притихла. Але коли з’явилося більше часу, то почала цікавитись не тільки графікою та аквареллю, але й іншими техніками. Захотілося поєднувати своє заняття з чимось таким, що під силу робити доньці. Тому навчалися з Яночкою ми разом. Вона вміє плести з бісеру, вишиває, полюбляє колажі та аплікації, вміє розписати писанку, навіть уже спробувала малювати боді-арт на мені (сміється – прим.ред.)

 

– Які техніки випробувала спільно із донькою?

 

– Техніка декупажу – це декоративна методика прикрашання поверхні (скляної, керамічної, дерев’яної) шляхом наклеювання тоненької основи візерунку, який потім покривають лаком. Візерунками ми прикрашали пляшки, тарілочки, горнятка, коробки. Також розписували скляні вироби спеціальними фарбами, які, коли висихали, імітували кольорове скло. Освоїли техніку ізонитки – це вишивка на папері на проколених за шаблоном дірочках. Нещодавно спробували квілінг – створення візерунків зі смужок скрученого паперу.

 

– Чи не мрієш відкрити магазин?

 

– Хотіла б відкрити школу-студію, причому, можливо, не стільки для дітей, скільки для дорослих, де би проводила майстер-класи. Адже всі можуть цим займатися, але не знають як.

 

 

 

Хоче спробувати себе у ролі коваля

 

– Що тебе надихає на творчість?

 

– Є такі моменти, які бачать всі – павутинка, на якій зависла краплинка роси, малесенька ромашка під старечим деревом… А є архітектурні фрагменти, які мене заворожують. Із реального життя я “вихоплюю” якісь миттєвості та фрагменти. У моїх картинах вони особливі – це мої очі та емоції.

 

– Чого хочеш навчитися ще?

 

– Мені було б цікаво спробувати себе у ролі коваля. А ще засвоїти техніку вітражу. Це нелегкі техніки, але тим вони і цікаві.

 

– Маєш ще якісь захоплення?

 

– Мене цікавить мій родовід, тому я склала “генеалогічне дерево”. Від бабусь та дідусів дізналася дуже багато цікавого. Вдалося “познайомитись” із предками до сьомого коліна. Щоб доня знала своє коріння, склала ще й чоловіковий родовід. Дослідила, що у 1784 році по маминій лінії був козак Лука Задорожній. Цікавою є етимологія прізвища: тоді в селі поселялися по одну сторону дороги, а ось мій предок поставив хату за дорогою, яка вела в село. Звідси і прізвище. Мене дуже здивувало, коли я дізналася про те, що у чоловіковому родоводі є також предки з прізвищем Задорожній.

 

 

 

– Ким ти себе бачиш через 10 років?

 

– Художником-графіком із власною майстернею-галереєю.

 

– Ти любиш експериментувати. Над чим зараз працюєш?

 

– Я спробувала малювати картини кавою. Це так захоплює! Я – гурманка кави, тому кожен мій ранок починається із запашного горнятка кави. Це для мене як ритуал. Я люблю запах кави, кав’ярні.

 

Тепер кава не тільки у моєму горянтку, але й на картинах. Між іншим, кожен сорт кави має свій коричневий відтінок. Я часто спостерігала за піною від вершків чи шоколаду. Якось захотіла використати каву як фарбу. Спробувала і вдалося. Маю вже п’ять кавових смачних картин. Хоча вдома залишилась тільки перша.

 

– Чи підтримує тебе чоловік?

 

– Мені пощастило. Бо чоловік мене підтримує навіть тоді, коли не все розуміє.

 

– Як ти відпочиваєш?

 

– Люблю природу, гори. Мені подобається спокій, тиша. Обов’язково беру на відпочинок мольберт, бо коли малюю – відпочиваю. Далеко з родиною ми не їздимо. Але поставили мету – щороку підкорювати одну гору, відвідати один старовинний замок та цікавий музей. Коли було доньці п’ять років, ми “підкорили” Говерлу, потім Хомяк. Тепер хочемо підкорити Петрос. Це наші маленькі перемоги, якими ми дуже гордимося, особливо донечка. Крім того, ці подорожі заряджають колосальною енергією. Далі від цивілізації земля дихає якось по-іншому…

 

– Пригадай якісь кумедні моменти під час мандрівок.

 

– “Автором” таких моментів є донечка Яна. То в неї дощик під поривами вітру падає “в косу лінійку”. А коли ми йшли на гору Синяк і опинилися вище хмар, то вона запитала, чи ми вже у раю? Таких моментів під час подорожі чимало.

 

 

 

Модні – старі та “зістарені” речі

 

– Що важливо у роботі дизайнера для тебе?

 

– У дизайні важлива композиція. В інтер’єрі ніщо не повинно випадати, все має гармоніювати. Я не прихильниця “модних” інтер’єрів – житло повинне відповідати власнику, а не моді. Окрім того, що дуже важливо, приміщення має бути і функціональним. Ці дві умови, на мою думку, мають бути естетично пов’язані.

 

– Яка фішка в інтер’єрах є зараз модною?

 

– Фішка в кожного своя. Моїм останнім захопленням є старі речі, які мають свою історію. Мені цікаво давати їм нове життя. До речі, є спеціальний напрямок, за допомогою нього можна “зістарити” і зовсім нову річ. Такі речі створюють акцент і додають неповторний шарм помешканню.

 

– Як часто клієнти довіряють твоєму смаку? Ти частіше доказуєш чи підказуєш?

 

– Все це індивідуально і залежить від людини. Хоча, навіть якщо людина знає, що їй до вподоби, намагаюсь зв’язати всі ці моменти, щоб результат був гармонійним. Інколи доводиться пояснювати, що далеко не всі речі, які подобаються, можна між собою поєднати. Для цього потрібно візуалізувати майбутній інтер’єр. Візуалізація допомагає побачити картинку квартири, якою вона стане. Як на мене, то прикро, що в нас не цінується ручна робота дизайнера, як за кордоном. Люди більше сприймають комп’ютерну картинку.

 

– Які кімнати найбільше любиш дизайнувати?

 

– Вітальні, бо це візитка житла. Там гість, незважаючи на індивідуальність власника, повинен себе відчувати затишно, як вдома. Інші помешкання – спальня, дитяча, йдуть виключно під характер господаря.

 

 

Біографія.

 

Оксана Дученчук народилася 13 жовтня 1980 р. у Тернополі. Навчалась в тернопільських школах №№ 12 та 27. У 1996 р. закінчила Тернопільську державну художню школу. Навчалася у Тернопільському державному технічному університете ім. І.Пулюя на факультеті “комп’ютерні технології”. Заміжня, виховує 9-тирічну донечку Яну.

 

 

Розмовляла Анеля ПРОТАСЕВИЧ, “20 хвилин”