Американський українець

Їду до батьків у село, що біля Тернополя. Сідаю в автобус, який вже стоїть на зупинці. Біля мене вмощується дядечко, на вигляд – йому під 70. Одягнений у світлу  кремову куртку, сірі штани. Взутий у симпатичні білі кросівки. На голові – кепка, з плечей знімає рюкзак.  Дядько питає мене про першу зупинку в селі. Говорить українською, втім, час від часу, забуває слова і переходить на англійську. Пояснює – ще малим переїхав у Штати. Зараз – приїхав відвідати родичів на батьківщині.

Питає мене про життя, роботу. Розповідаю, що працюю  на радіо, де тільки українська музика. Просить «бізнесову картку» (візитку), каже – буде слухати через інтернет, коли повернеться в Америку.

Поки автобус стоїть, чоловік розповідає мені про Одесу, де нещодавно був, показує фото своїх дітей та внуків. Жартує. Чоловік бачить через вікно причинну жінку – розпатлане сиве волосся, заплакані очі, широкі темні лахи, в руках – пляшка вина. Жінка розмахує руками і говорить сама до себе. На жінку дивляться люди, які сидять в автобусі, видовище їх не вражає, ніхто не реагує. «Американський українець» ставить свій рюкзак на сидіння, просить мене припильнувати його і йде до жінки. Питає, чи з нею все гаразд. Та – кривиться. Чоловік простягає гроші – жінка посміхається, але грошей не бере. Мій новий знайомий – дивується. Питає, чому її покинули, як хвору жінку могли відпустити на вулицю. Я знизую плечима.

Автобус рушає. Починається дощ. «Американський українець» тішиться, що ми всередині. Позаду нас сидить жінка з села. Каже: «От хороба, вже вляє. То не могло зачекати до вечора?»

–          Який гарний дощ, – справжня природа. Гарно падає, добре, що встигли сісти в автобус, то не змокнемо – каже мій сусід по сидінню.

–          От, курва, то вже ті дороги, яма на ямі, ніхто то не робить, ніхто за тих людей не думає, – нарікає якийсь сільський хлоп.

–          Дуже у вас гарне місто, – ділиться враженнями «американський українець», – таке зелене, таке затишне, і екологія хороша. Тільки живи і радій, – посміхається.

Автобус  доїжджає до села. Злива не припиняється.

–          Петро, виїдь за мною, бо змокну, холєра, – говорить по телефону якась жінка.

–          Бл…ть, зара тре стояти, щоб перечекати, – матюкається який парубок.

–          Ех, зара побачу свого друга, ми пару десятків років не бачились, – тішиться «американський українець», – гарний дощик.

Мій новий знайомий тисне мені руку, поправляє кепку і спокійно виходить у зливу…

Зоряна Биндас