Українська політична еліта: сезон джокера

Нові лідери можуть з’явитися з лав політиків другого ешелону…

Для значної частини українців 2010 рік запам’ятався жорсткою президентською кампанією, тріумфом Віктора Януковича і несподівано стрімким переформатуванням всього політичного поля країни. За цими буквально тектонічними змінами в державі було важко розгледіти перші сигнали чергової системної кризи – цього разу вітчизняної еліти. Звичайно, про тривожні тенденції говорили й раніше, але саме в лютому минулого року вони вперше отримали достатньо промовисте відображення в цифрах. Йдеться і про надзвичайно велику кількість тих, хто голосував проти всіх (4, 36%), і про нездатність основних кандидатів перейти межу п’ятдесятивідсоткової підтримки виборців.

Лише рік знадобився для того, щоб тенденція перетворилась у чітко зафіксовану соціологами закономірність. Із січня найрізноманітніші соціологічні дослідження в різних варіаціях показують практично одне і те ж саме: народ стійко не довіряє ні владі, ні опозиції. Так, згідно з даними лютневого опитування компанії «Соціальний моніторинг», 70% опитаних не довіряють Тимошенко, 60% – Яценюку і 55% – Януковичу. Практично про це ж у березні повідомив директор R&B Group, соціолог Євгеній Копатько. За його словами, протягом останнього року українці розчарувались і у владі, і в опозиції, а рівень довіри до різноманітних інститутів влади знизився приблизно вдвічі. «Тут, на мій погляд, існує величезна проблема. В 2005 р. довіра від влади перейшла до опозиції, в подальших роках ця ситуація повторювалася. Сьогодні ж вся народна довіра, в принципі, себе вичерпала. Тобто, йде зниження довіри до всіх інститутів влади» – зауважив він.

На думку Володимира Фесенка, найсумніша новина не лише для влади, а й для опозиції полягає в тому, що значна частина українських виборців, які втрачають довіру до теперішньої влади, не переходить у табір опозиції. Ці люди переходять у групу «проти всіх» – в групу тих людей, які не довіряють нікому – ні владі, ні опозиції. Ці слова достатньо яскраво підтверджують результати дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг». Згідно з її даними, якби вибори до Верховної Ради проходили в березні поточного року, то лише 29% опитаних однозначно взяли б у них участь.
Таким чином, сьогодні позицію виборців все більше визначають розчарування, недовіра та апатія. Зворотною стороною цих настроїв можна назвати суспільний запит на нові обличчя в політиці. Однак, не все так просто. Річ у тім, що найбільш природним і масовим механізмом оновлення еліт в усьому демократичному світі є місцеві вибори. Перший відчутний удар по цій системі було завдано введенням винятково пропорційної системи (фактично – партійної монополії). В результаті таких нововведень було істотно «ускладнено» шлях у велику політику для «випадкових», тобто не приналежних до системи людей. Останні українські вибори до органів місцевого самоврядування, незважаючи на часткове повернення мажоритарки, продемонстрували – цей механізм досі надійно заблокований.

В таких умовах нових лідерів може висунути вулиця. Однак після кримінального переслідування активістів «податкового Майдану» очевидно, що акції протесту і, відповідно, їхні лідери, не будуть радикалізуватися – і у своїх вимогах, і у своїх діях. Хоча про те, наскільки ефективно революціонери можуть будувати саме демократичну державу, до цього часу йдуть палкі та безплідні дискусії.

Щоправда, залишається ще один варіант – поява «джокера» з лав політиків другого плану. Приклад Юлії Тимошенко або Віктора Януковича, які досягли політичних вершин, починаючи свій шлях на обласному рівні, до цієї пори надихає претендентів на роль «рятівника нації». І коло цих шукачів місця на політичному Олімпі досить широкий. Це може бути як губернатор, так і високопоставлений чиновник, якого воля глави держави в один прекрасний день може піднести, наприклад, у крісло прем’єр-міністра.

Проте, враховуючи загальну втому суспільства від політики і політиків старого зразка, мова повинна йти, швидше за все, про людину, здатну хоча б частково стати символом оновлення еліти. Якими ж якостями має володіти такий кандидат?

Говорити про те, що це має бути абсолютно нова маловідома і жодним чином не пов’язана з нинішніми політичними процесами особистість, навряд чи доводиться. Адже не секрет, що однією з базових передумов для входження у вищу лігу політики є широка впізнаваність претендента на державному рівні. Без неї, на жаль, навіть людина з бездоганною репутацією і багатим послужним списком успіхів ризикує загубитися серед собі подібних. Як свідчить досвід, напрацювання тієї ж впізнаваності – це питання не одного, і навіть не двох років, після яких до людини приходить не лише певне визнання, але й з’являється шлейф професійного негативу. Таким чином, всі потенційні кандидати – це, так чи інакше, люди, про яких ми більш-менш знаємо і які вже мають за плечима певний політичний досвід.

Статус представника нової політичної еліти покладає на його претендентів певні обмеження. Безумовно, це повинні бути люди, які мають досить молодий політичний вік, відсутність різкого негативного сприйняття в суспільстві, а також певний багаж особистих успіхів і досягнень, який би дозволив говорити про них як про осіб, здатних до творення і досягнення поставлених цілей.

Як виявилося, людей, які відповідають цим критеріям повною мірою, в таборі нинішньої влади практично немає. Водночас, з певною часткою скепсису і припущень до такої когорти політиків можна зарахувати таких претендентів:

Янукович Віктор-молодший: поки що досить важко говорити про його політичні таланти, і його чималий політичний капітал обмежується прізвищем. Сьогодні він знаходиться цілком і повністю в тіні свого батька, і його політична кар’єра залежить від того, яким чином йдуть справи у Президента. У даному випадку найцікавішим є інше: який варіант створення політичної династії – європейський (конкурентний) або азіатський (спадковий) – буде обрано.

Мірошниченко Юрій: представник Президента у Верховній Раді сьогодні позиціонується як один зі спікерів демократичного крила як у Партії регіонів, так і всієї влади загалом. Нейтрально-позитивне ставлення до нього і журналістів, і експертів робить його одним із найреальніших претендентів на «нове людське обличчя» у владі. Як показує досвід Романа Безсмертного, посада представника президента у Верховній Раді все-таки дає можливість зробити кардинальний «апгрейд» політичного іміджу.

Хомутиннік Віталій: голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Союз молоді регіонів України» у своїй політичній кар’єрі переживає очевидний застій. Для того, щоб знайти виразні перспективи, йому пора виходити зі сплячки, інакше можна назавжди так і залишитися «молодим і перспективним».

Королевська Наталія: яскрава представниця БЮТ продовжує свою опозиційну діяльність – критикує економічну політику уряду і окремих міністрів. Щоправда, її критичні стріли дивним чином оминають Віктора Януковича. Очевидно, пані Королевська не поспішає спалювати мости з чинним Президентом. І цьому є просте пояснення. Річ у тім, що її готували як одного з лідерів БЮТ при президенті Тимошенко. Тепер, як ми бачимо, чи не єдиним ньюсмейкером блоку знову стала Юлія Володимирівна. Також варто пам’ятати і про луганське коріння цього перспективного політика, і про наявність як значного бізнесу, так і зв’язків серед можновладців. Все це дає підстави припускати – влада, напевно, намагатиметься так чи інакше використовувати чималий потенціал Наталії Юріївни в своїх інтересах.

Звичайно ж, така втрата буде по-справжньому непоправною і для БЮТ, і для опозиції загалом, де ситуація з перспективними політиками досить безрадісна. Хтось потонув під вагою невідповідності можливостей своїм надмірним амбіціям, хтось стрімголов кинувся рятувати свій бізнес або влаштовувати своє безбідне й безпечне майбутнє. Утриматися від цих спокус змогли дійсно дуже небагато людей:

Гриценко Анатолій: немає сумнівів – чинна влада ніколи йому не пробачить принципову позицію під час розпуску парламенту в 2007 році. Зважимося стверджувати, що позиція міністра оборони була вагомим чинником, що сприяв саме політичному вирішенню проблеми. Втім, загальна парадигма образу не цілком відповідає очікуванням українського виборця – образ чесного і принципового генерала значно зрозуміліший радше російському громадянинові. І, нарешті, варто пам’ятати, що зоряний час Анатолія Степановича припадає саме на той період, коли він діяв, як командний гравець. Як тільки він починав виконувати соло, щось не клеїлося. Можливо, екс-міністру оборони варто стати першим серед рівних у новій команді однодумців.

Доній Олесь: один з учасників Революції на граніті, чи не останній на сьогоднішній день політик-романтик у «Народній самообороні». Серйозно постраждав 27 квітня минулого року під час ратифікації Договору про продовження терміну базування ЧФ РФ. Він наполегливо домагався свого (абсолютно законного) місця у великій політиці. А це найкращий доказ «кризи кадрів». Його головний недолік – відсутність ресурсів для ведення самостійної політичної діяльності. Але його кандидатура є цілком прийнятною для довготривалого політичного капіталовкладення.

Кириленко В’ячеслав: ще один активний учасник студентської революції 1991 року. На відміну від свого колеги в нього є не тільки політичний рух «За Україну!», а й одноіменна депутатська група. Ось тільки така чудова кількість ніяк не перейде в якість. І якщо В’ячеслав Кириленко терміново не змінить свій підхід до справи, невдовзі на нього чекають репутація невдахи і політичне забуття.

Наливайченко Валентин: був ефективний у кріслі глави СБУ, а на чолі «Нашої України» також зумів продемонструвати певні успіхи. Це було одночасно і легко, і важко. Легко, оскільки попереднє керівництво взагалі не морочило собі голову партійними проблемами, і тому будь-яка розумна діяльність нового лідера сприймалася буквально, як манна небесна. Важко, оскільки «Нашу Україну» вже неодноразово доводили «до ручки», і в її відродження зараз вірять тільки затяті оптимісти. Тим не менше, боротьба за керівництво в партії зараз у розпалі, і якщо Валентин Наливайченко зможе в ній здобути перемогу, то цей момент здатний стати точкою відліку в новій партійній історії.

Досить цікаво, що ця «чудова четвірка» уособлює нині стрімку маргіналізацію націонал-демократів. Можливо, їх об’єднання під єдиним партійним прапором дозволить не тільки повернути в українську політику ідеологічне начало і бодай якісь принципи, а й створити реальну альтернативу Юлії Тимошенко та Олегу Тягнибоку на опозиційній ниві.

Безумовно, описувати наші реалії виключно у двополюсній системі координат «влада-опозиція» просто помилково. Життя не терпить чорно-білої палітри, а українська політика – тим більше. Для українського політикуму завжди була характерна невелика група гравців, в яких зацікавлені і влада, і опозиція. Хоча вони повною мірою і не відповідають висунутим вище вимогам, але вже в силу загальної потреби володіють певним запасом міцності і свободою маневру. І бодай через це можуть серйозно вплинути на політичні розклади в країні:

Тягнибок Олег: його стрімкий ривок з маргінального націоналістичного флангу у вищу політичну лігу не був повною несподіванкою. Ще в 2009 році його політичну силу використовували в якості криголама проти тоді ще непереможного БЮТ. А весь останній рік йому симпатизували електронні медіа, активно надавали Олегу Ярославовичу трибуну і досить докладно висвітлювали акції його політичної сили. Його невгамовна енергія і радикальні витівки практично автоматом створюють навіть далеко не завжди витриманому БЮТ такий собі респектабельний лиск. Кажучи загалом, саме Олег Тягнибок наважується зробити і сказати те, про що інші опозиціонери можуть тільки думати. І це дає можливість усьому опозиційному табору мобілізувати своїх виборців на протистояння з владою, яка також має свої плани щодо «Свободи». В експертному середовищі дедалі більше говорять про те, що влада ретельно готує на 2015 рік французький варіант – протистояння в другому турі непопулярного президента ультранаціоналісту. Жаку Шираку така нехитра технологія принесла більше 80% голосів.

Яценюк Арсеній: не зважаючи на свою молодість, вже встиг побувати у кріслі спікера ще за часів парламентсько-президентської системи. Маючи приголомшливі стартові позиції у 2009 році, примудрився не тільки розгубити свою перевагу, але і пропустити вперед Сергія Тігіпка. Сьогодні, попри компліменти з боку Президента, Арсеній Яценюк не поспішає займати високі державні посади, поволі готуючись до парламентського реваншу. Але навіть у цій якості він, поза сумнівом, влаштовує владу – як передбачувана і досить лояльна опозиція. Водночас Арсеній Петрович залишається не тільки найліберальнішим, а й найреспектабельнішим опозиційним політиком. Тільки він здатний не лише домовлятися з вітчизняним великим бізнесом, а й отримувати від нього чималі кошти. Нарешті, саме Яценюк здатний на швидкий прорив опозиції в східних областях України. Питання лише в тому, чи зробив лідер «Фронту змін» висновки зі своєї попередньої кампанії. Без серйозної роботи над помилками він ризикує перетворитися на українську версію Григорія Явлінського.

Довгий Олесь: ще вчора член «молодої команди» Леоніда Черновецького, він швидко перетворився на єдиного представника старої київської влади, який утримався на плаву. Більше того, збільшив свій вплив. Оскільки влада так і не змогла остаточно вирішити проблему Києва, вона не може дозволити собі й різких рухів – будь-яка дестабілізація ситуації напередодні Євро-2012 подібна смерті. Саме тому фігура Довгого виявилася гарантом стабільності в столиці. Він став центром тяжіння як для провладних, так і опозиційно налаштованих фракцій, які незадоволені новими порядками в Києві. Його талант розкрився в непростих умовах, і сьогодні можна з упевненістю сказати, що політику як «мистецтво можливого» він опанував, незважаючи на свої молоді роки. Варто також зазначити, що, з одного боку, Довгий належить до політичної династії з чітко визначеною патріотичною орієнтацією. А це відкриває йому двері до націонал-демократичного політичного середовища. З іншого, саме таких людей не вистачає серед тих, хто політично не чужий чинній влади. Відтак, цей, на перший погляд, незначний аргумент, може не раз зіграти на користь Довгого, який вже публічно заявив про намір залишатися в політиці, натякнувши на політичну самостійність і поривання з «космічним» минулим.

Бондарчук Сергій: рекордні п’ять років очолював Державну компанію з експорту та імпорту продукції і послуг військового та спеціального призначення «Укрспецекспорт». Сьогодні є головою виконкому партії «Наша Україна» і разом з іншим партійним неофітом – Валентином Наливайченко – веде боротьбу за реальну владу проти старого, з дозволу сказати, керівництва, яке здатне потягти за собою весь проект у політичне небуття. Винятково командний політик, який раніше не претендував на самостійну гру, він і сьогодні дотримується цього головного принципу. Тим не менше, завдяки своєму статку, здатний серйозно підсилити будь-який політичний проект, особливо – опозиційний. Втім, судячи з усього, влада теж не поспішає заганяти молодого політика в кут. У будь-якому разі, спроба деяких несвідомих депутатів з Партії регіонів знову підняти тему продажу зброї до Грузії закінчилася провалом. Очевидно, що влада, яка оцінює опозицію з точки зору проблеми Тимошенко, не бажає остаточно знищувати «Нашу Україну», посилюючи тим самим «Батьківщину».

Звичайно, за необхідності цей список можна продовжувати і далі. Однак головне завдання полягає не в його механічному розширенні, а у вивченні проблеми. Цілком очевидно, що 2012 рік стане «кінцем світу» для багатьох теперішніх українських політиків. Деякі знакові фігури все ще впливатимуть на анфас і профіль української політики, але в цілому обличчя її набиратиме зовсім інших рис. Якими будуть ці риси, ми побачимо незабаром. Дякувати Богу, чекати залишилося зовсім небагато.

Леонід Михайленко, Главред