«Його першою зброєю був фотоапарат», – спогади матері Віктора Гурняка у коледжі ТНТУ

Випускник Технічного коледжу ТНТУ, пластун, фотокореспондент, волонтер, доброволець «Айдару» Віктор Гурняк завжди першим опинявся у вирі подій. Свій фотоапарат він вважав зброєю, рівноцінною автомату. Не боявся зсередини показати світу анексію Криму та вогонь Майдану. Згодом став у лави добровольців – змінив об’єктив на приціл гранатомета, і потрапив у саме пекло війни на сході України. Загинув 19 жовтня 2014 року, вивозячи з поля бою поранених.

Герої УПА надихають

У час святкування Дня захисника України та відзначення другої річниці загибелі Віктора, наприкінці жовтня у його рідному коледжі провели пам’ятний вечір – згадали захисників України, героїв які віддали життя за нашу незалежність.

Значну увагу приділили історії вояків УПА. Адже наші теперішні герої вчилися на прикладі повстанців. Студенти переглянули фільм тернопільського журналіста Миколи Шота про п’ятьох нескорених бійців УПА, яких більшовики убили в криївці на Бережанщині.

Далі – відео про Майдан. Згодом – світлі спогади про улюбленого студента, волонтера, добровольця Віктора Гурняка…

Віктор Гурняк – випускник коледжу

Розповіла про сина його мама Марія. Вона закликала студентів брати приклад з Віктора, не втрачати можливостей та вірити у світле майбутнє нашої України. Адже саме за розвиток і незалежність рідної держави загинув її син – вартий наслідування сучасний герой.

– Він завжди був веселим, життєрадісним, дуже любив історію та хотів багато знати. Часто розповідав про героїв УПА, – каже Марія Гурняк. – У 14 років вступив до ПЛАСТу. Черпав там інформацію і навіть деколи повчав мене. Вчився нічого не боятися, йти вперед, любити Бога і Україну.

Коли розпочався Майдан, Віктор Гурняк уже мав маленьку донечку Юстинку, працював фотокореспондентом. Одразу ж зібрався до Києва висвітлювати події.

Це був тільки початок поїздки… А закінчилася вона лише тоді, коли віддав своє життя на сході …

Фотоапарат, як автомат

У розпал насильницької анексії Криму він, як журналіст кинувся у вир подій. Горів своєю роботою. А в телефонних розмовах завжди заспокоював рідних, що з ним усе добре.

«Мамо, моя зброя – фотоапарат. Вона не менша, ніж автомат. Я висвітлю це все, покажу світу», – пригадує слова сина Марія Гурняк.

– Я відпускала його, бо бачила ті оченята, як він тим жив, марив, хотів донести до людей правду. Зараз згадую момент, коли якоїсь ночі мені було неспокійно. Віктор того дня вів зйомку на корветі «Тернопіль». Дзвоню, питаю сина, чи все з ним гаразд. А він, щоб мене заспокоїти, відповів, що уже в готелі. Лише після приїзду додому розповідав друзям, який насправді був той «готель»: під відкритим небом, на березі моря, при чайках, в страху… Ніколи не хотів, щоб я переживала…

Звернення матері до студентів

Організатори вечора пам’яті хвилювалися, бо мама Віктора увесь час плакала. Проте вона з вдячністю запевняла їх, що краще плакати, коли вшановують світлу пам’ять твоєї дитини, аніж плакати, бо ніхто не згадує подвигу Народного Героя України. Зі сльозами на очах вона натхненно звернулася до студентів коледжу:

– Черпайте знання! У вас є дуже гарний заклад. Коли йдете у коледж, пам’ятайте, чому загинула та дитина: за правду, за волю, за незалежність, за жовто-синій прапор. Щоб ви не боялися говорити правду, були справжніми, любили Україну, хотіли вчитися. Часто задаю собі запитання, чому так сталося, і що змінилося? Для мене дуже багато змінилося. Я би хотіла, щоб і ви вірили у зміни. Варто лише йти вперед! Не витрачайте свого часу надарма! Будьте вірними патріотами!

Вовк Любов