Принадливий Тернопіль. Тіні та холод каменів

Це один із тих будинків, повз які проходиш із напівзаплющеними очима — весь у корості різнокольорової реклами — погляд не надто хочеться зупиняти на ньому. Але якось помічаєш деталь, і розумієш: в глибині будинку може причаїтися щось цікаве. Потім вирушаєш туди і підозри справджуються (то як у відомому вірші — дивнії перли виносиш).

Стосується це і Крушельницької, 14. Навідалася сюди вранці, коли загальна тиша міста звучала по-особливому виразно. Вона відбивалася від підлоги та плуталася в балясинах — така й стояла, трохи холодна й делікатна.

Плитка тут особлива — чи то вицвіла з часу, чи то й була такою з роду-віку — бліда, кольорів, яких майже не розібрати, але принадна грубою фактурою, якось монументальністю, холодом.

Особливі й балясинами — квінтесенція закрученості та мережевності, надто ж прекрасні тіні, що вони їх творили. Ті лягали на камінь сходів, як килим, я розглядала їх спускаючись та піднімаючись, дивлячись згори та знизу, присівши навпочіпки та проводячи пальцями по холодній сірості поверхні — по всякому було приємно.

Якщо піднятися на другий поверх, можна ще розгледіти балконні галереї, що вповивають будинок зі сторони двору. Але там було б забагато світла. Тому я туди не пішла й повернулася в напівтемінь та прохолоду.

Фото будинку зі сторони вулиці показувати не буду, бо не треба на таке дивитися.

Анна Золотнюк.