У тернопільському університеті побував один зі ста геніїв світу
Зустріч з відомим художником Іваном Марчуком – одна з тих приємних несподіванок, які не часто дарує доля. В мистецькому середовищі його називають реформатором і новатором, відкривачем нових форм і генієм, світ відкриває йому свої обійми. Але особливо охоче Іван Марчук приїжджає до Тернополя. Тут його мала батьківщина, найкращі друзі, тут по-особливому затишно його творчій душі.
До державного медичного університету визнаний геній сучасності завітав на запрошення ректора, професора Михайла Михайловича Корди. А для часопису “Медична академія” всесвітньовідомий художник погодився відповісти на кілька запитань традиційного бліц-інтерв’ю.
– Іване Степановичу, ви – почесний громадянин Тернополя, мешкали в Канаді та США. В якій країні хотіли б народитися, якщо була б така нагода?
– Напевно, в Австралії, бо вона мені чимось нагадує Україну. І справді, це фантастична земля, я б назвав її справжнім раєм. Щасливий, що кілька років мешкав в Сіднеї. Це був 1979 рік, у нас – ще радянське суспільство й мені здавалося ніби я потрапив на іншу планету. Ті відчуття не полишали мене навіть тоді, коли я перебрався до Нью-Йорка, все гадав, чому я не в Сіднеї.
– Часто навідуєтеся в місця, де народилися?
– Доволі часто, щоправда, цього разу я не поїхав, бо мушу повертатися до Києва. Готую полотна для відправлення на виставку до Нью-Йорка. Взагалі ж у школі в Москалівці створили музей, де представлена моя творчість, я віддав туди кілька власних картин. Було чудове відкриття, на якому діти виконували пісні, розповідали про якісь факти з моєї біографії. Приїжджаю туди переважно двічі на рік – восени та влітку.
– Ви побували в нашому університеті, які враження?
– Я в захопленні. Побачив, як гарно тут оформили інтер’єр, відремонтували колишні підвали, там тепер – функціональні приміщення. Все можна зробити, якщо є бажання. У всьому має бути естетика, звісно, дивлюся на речі очима художника.
– Марчук і медицина. Як сприймаєте лікарів, чи часто навідуєтеся до них?
– Коли я з’явився в Києві у статусі художника, то найбільшими моїми шанувальниками були саме лікарі, звісно, крім письменників, фізиків і поетів. Коли мене в радянські часи офіційна влада не визнавала, то фактично «в підпіллі» у медичній бібліотеці проводив художні виставки. Директор бібліотеки пані Раїса не раз тоді відповідала на запитання аґентів КГБ, кого вона пропагує. Взагалі ж у мене приязні стосунки з лікарями, які є пошановувачами моєї творчості.
– Ви у чудовій фізичній формі. Як вдається виглядати набагато молодшим своїх років?
– Не дотримуюся жодних дієт, але знаю що можна їсти, а що – ні. Майже не їм м’яса, не купую ковбас, хіба що в гостях щось перехоплю. Мешкаю сам, отож, по суті, не готую, завжди кажу, що якби мав жінку, то був би «отакенний». Знаю, чого не можна їсти. Найперше – солодощів, треба забути, що є кондитерські фабрики, також забрати зі свого столу ковбасні та штучно перероблені вироби з м’яса, бо там купа всілякої «хімії».
– Як щодо їжі духовної. Що порадили б молоді, аби стати успішним?
– Вважаю, якщо людина відчуває потребу в духовності, то вона є щасливою, бо це безкрайній простір для розвитку особистості. Що ж до успішності, то якось у Львівській академії мистецтва мене також про це запитали. Ось, що я відповів молодим: «Щоб досягнути успіху, візьміть календар і всі «червоні» дати перефарбуйте в чорний колір». Я все життя живу за «чорним» календарем, давно забув, що є святкові дати, бо в мене всі дні «робочі» – без відпусток, свят. Весь мій час – це творчість. Відпочиваю ж я в літаку, у поїздах. Коли просто їду вулицею чи буваю на природі, то також роблю замітки у пам’яті, а потім переношу це на полотно.
– Один відомий портретист сказав якось, що відчуває, ніби якась невидима сила рухає його рукою. А як у вас? Хто веде вас у творчості?
– Коли художник малює портрет, то все має бути в точності так, як на тілі моделі, яка позує, навіть ґудзик на сорочці. Це так званий фотореалізм і там немає Божої руки. Коли я розпочинаю малювати, то не знаю, що буде на полотні. Страшенно тішився, коли відчув, що за моєю спиною не стоїть професор і не каже, як має бути. З того часу народилося тринадцять різних Марчуків і я досі не знаю, хто ними водить. Головний серед них – це голос моєї душі. Я просто брав до рук пензель і так народжувалися картини – конкретика лише у пейзажах, а все решта – це вигадане, так звана інтуїтивна підсвідомість.
– Скільки вам потрібно часу, щоб зреалізувати творчі плани?
– Усе життя. Якщо всі живуть в 2019 році, то я в 2022-у, інакше не встигну.
– Що надихає на творчість?
– Насправді мене ніщо не надихає, бо в роботі я одержимий, можу навіть не зауважити, що хтось є поруч. Трапляється, що інколи не хочеться працювати, але знаю, що мушу.
– Якби вам запропонували щось змінити в житті, що було б це?
– Хотів би заново прожити увесь період моєї творчості радянської пори, я ж так мало тоді зробив…
Лариса ЛУКАЩУК
Фото Миколи ШОТА
Коментарі вимкнені.