«У Тернополі мене часто називали москалем. У Києві – бандерою», — Олександр Лірчук, 45 років, продюсер, журналіст

Моє життя – це нічна програма на радіо, яка переходить у ранкове шоу. Живу вночі. Коли сонце світить, мені часто неприємно.

Якщо з’являється відчуття тривоги, це знак – потрібно щось міняти в житті. У мене так було не раз.

Життя – це спосіб накопичення сил та енергії, які пригодяться у подальших життях.

Я людина 1990-х. У мене не буде нормальної пенсії, бо у трудовій книжці немає стажу. Майже завжди працював за зарплату в конверті.

Страх – це стимул. Він рухає по життю.

Шкода, що у моєму житті вчасно не з’явились люди, які б були наставниками і допомогли б зрозуміти, що є марною тратою часу, а що – надважливе. Зекономив би повно часу і зусиль.

Важливо не боятися починати щось нове – тоді все складеться. У 1990-х ми з друзями в Тернополі відкрили ларьок для запису пісень на касети. Потрібна була реклама. Я пішов на місцеву радіостанцію Національного радіо і внаглу запропонував вести програму про музику і свій ларьок там згадувати. Головний редактор дозволив – і пішло-поїхало.

Військове життя – це суцільні обмеження, романтики там небагато. Зрозумів це після служби в армії. У дитинстві хотів стати льочиком-винищувачем. Але перехворів на Боткіна. Після такої недуги в авіацію не беруть. Це для мене була трагедія.

Зрозумів, що моє дитинство закінчилося, два тижні тому. Йшов на могилу до батька й діда. Цвинтар знаходиться за Тернополем. На парапеті, де напис “Тернопіль”, лежав величезний мертвий заєць, якого збила машина. Коли тато привозив мені малому цукерки, казав, що вони від сірого зайчика. Тепер ні батька немає, ні зайчика.

Мене зачали на ядерному полігоні у Семипалатинську в Казахстані. У нас із вікна було видно, як “гриб встає”. Коли мама була вагітна сестрою, батько повіз її на спеціальну вишку показати вибух бомби. Там у неї і почалися перейми. Згадувала, що бачила, як небо стало червоне, хмари розлетілись, а пташки під час польоту горіли й падали. Тієї ночі народилася сестра.

Літературу в школі ненавидів. І по сьогоднішній день не люблю. Більшість творів пишуть про людські стосунки. Мені це не цікаво, там все ясно, може бути стандартний набір ситуацій і конфліктів. Я люблю фантастику – це те, що не можу побачити в реальності.

Щирість – це бути самим собою. Щира людина – це та, яка не боїться іронізувати про себе. Наша поп-культура – неуспішна, бо несправжня, глянцева. Наприклад, немає жодного відкритого медійного гея в Україні.

Відчуваю провину перед дідом. Якби повернув час назад, то все змінив би. 15 років мамин батько жив із нами. Він погано ходив, хворів на Паркінсона. Я малим міг шпиняти його, дати підсрачника. Він був протоієреєм, єдиним батюшкою на все військове містечко. До нього таємно ходили дружини офіцерів поговорити. Вся його кімната була в іконах.

Інтуїція – це демон. Часто нашіптує негативні речі – не йди, не роби, загинеш, сиди тут. Тому я її слухаю, але роблю по-своєму.

Не раз почувався всемогутнім. Це було після прийому наркотиків. Перепробував їх дуже багато, ін’єкційних тільки не вводив. Експериментував: було цікаво, наскільки ці речовини розширюють межі свідомості.

Алкоголь – це кнопка паузи. Вживаю його, щоб зупинити свій мозок, коли мій “вінчестер” розкрутився до граничних швидкостей – багато внутрішніх дискусій, непотрібні думки, які не покидають голову, страхи.

Уперше випив у 13 років. Поїхав у село до двоюрідних братів. Вони мені налили самогону і не дали закуски, лише шмат черствого хліба – занюхувати. Після цього прокинувся зі своїм братом на цвинтарі. Було моторошно.

Сучасне українське телебачення – це акомпанемент, під який тихенько йде на той світ покоління, яке нас народило. Там немає реального життя, якісних продуктів. Одні низькопробні серіали і шоу. Мама і теща дивилися всі серіали, могли навіть без звуку і титрів – їм і так все було зрозуміло.

Доля – це вірус, який батьки закладають дитині. Це програмування – такого не роби, те не для тебе, це тобі не можна. Якщо син чутиме від батька постійно, наприклад, що всі жінки – суки, то і доля відповідно буде складатись у хлопця.

Доньку не виховував. Її ліжко перші 2 роки життя стояло під двома величезними колонками, з яких постійно грав брутальний рок. Коли я його вимикав, вона прокидалась. Коли підросла, підкидав їй книжки і музику, щоб обирала те, що їй подобається.

Після народження доньки моє життя не змінилось. Відкуповувався від неї з дружиною і тікав на роботу. Це був 1998 рік, відкривав у Тернополі радіостанцію, де й пропадав. У більшості тоді була зарплата 20 доларів. А я заробляв 150. Приносив гроші – і все, мене нема.

Коли дружина була вагітною, дуже боявся, щоб дитина здоровою народилася. Аби мала по дві ручки і ніжки, по п’ять пальчиків. У мене погана спадковість. Батьки і я жили в радіоактивній зоні. Навіть коли мама мною і сестрою була вагітна, військові лікарі відмовляли її народжувати.

Теперішнє покоління підлітків свідоміше за моє і розумово старше. Доньці 19, але інколи вона видає такі сентенції, що здається, ніби вона доросліша за мене. Веде блоги в інтернеті. Якось зайшов, а вона там таке пише, до чого б я в її віці не дійшов, – визнає всі свої слабкі сторони й не соромиться цього, аналізує свої дії. Каже, що в неї немає друзів.

Українці – дуже інфантильна нація. Постійно чекаємо на якогось месію, намагаємось скинути із себе відповідальність.

Але з кожним наступним поколінням такої дитячості ставатиме менше.

Пісня, яка мене охарактеризує, – Personal Jesus Depeche Mode.

Не боюсь старіти, страшно втратити свідомість. Тоді не зможу спостерігати за життям.

Найбільше лякає людину відчуття розгубленості. Зрозумів це рік тому. Поїхав у Карпати. Там була практика, коли обмежують у девайсах, спілкуванні, цивілізації. 10 днів не знаєш, яка зараз година, не бачиш дзеркала.

Найкраща смерть – уві сні.

Коли помираєш, страшна не сама смерть, а перехід. Він може бути болісний і затяжний. Це як на кріслі у стоматолога: найболючіший – процес свердління зуба.

Стосунки із дружиною почалися з повільного танцю. Їй було 17, а мені 19. Запросив її в Тернополі потанцювати. Не думав, що обіймаю під час танцю майбутню дружину.

Кохання – це коли подобається запах іншої людини, коли почуваєшся з нею комфортно.

Кохання з першого погляду – миттєвий обмін енергією, а не сексуальний інтерес.

Я не марнотратник. Можу одяг роками не міняти. Але на парфуми грошей не шкода. Маю колекцію із 15 флаконів. Один завжди ношу із собою. Найбільше витрачав на парфуми 300 доларів 2009 року.

Музика – спосіб налаштуватися на певний стан. Головний музичний інструмент – людський голос. І що більша сила духу виконавця – то крутіша виходить пісня.

Хтось ходить на вихідних на риболовлю, а я тікаю у студію звукозапису. Не знаю нот, але граю на бас-гітарі. Мені вистачає дві струни, щоб творити мою музику.

Брехня – це намагання втекти від відповідальності. Часто брешу, щоб не образити людину, уникнути проблем із нею. Я не кажу неправду – я не говорю, те, що міг би сказати. Але недомовка – теж брехня.

Ні з ким не сварюся. Сваритися можуть зі мною. Я абсолютно неконфліктний.

На всій планеті не знайдеться людини, яку б я ненавидів. Навіть не уявляю, що вона має таке зробити мені. Навіть якби рідна сестра, наприклад, сказала, що всю спадщину батьків забирає собі, не робив би з цього скандалів.

Жага помсти є у тих, хто має душевні травми. У мене таких не було. Тому й мститися ніколи не хотів.

Гроші – спосіб реорганізації реальності довкола себе.

Не боюся опинитися без грошей. Таке вже не раз ставалося. Два роки тому був період, що не йшли вони до мене. Півроку заробляла лише дружина, а в мене тільки підробітки були. Мені вистачало тоді 50 гривень на день – на пляшку пива, пачку цигарок і щоб з’їздити на студію звукозапису. Був щасливий.

Україну змінить покоління, народжене після середини 1990-х. Вони інакші. Наприклад, моя донька бачила помаранчеву революцію. Водив її туди. Під час Революції гідності теж була на Майдані, фільмувала на камеру все, що там відбувається. У цих людей немає відчуття, що хтось їм щось винен.

Люди слухають відвертих радіоведучих. Якщо ведучий – відвертий, може врятувати життя інших. Наприклад, сказати, що має певну проблему, і людина, яка перебуває на межі самогубства, почує це, отримає сили боротись.

Успішний радіоведучий не повинен втрачати відчуття само­іронії. Людям подобається зазирати у вікна інших.

Радіо мають слухати заради ведучих. У нас немає жодної програми, де б хтось щовечора розмовляв у прямому ефірі. Це психотерапія для міста. Навколо таких програм збираються багато слухачів, які не сплять.

Зараз на радіостанції немає кому говорити. Туди набирають дітей, щоб зекономити. А про що може говорити радіоведучий, якому 18 років, наприклад, для мене?

Маю потребу говорити з людьми. Це мені найбільше подобається у роботі радіоведучого. Я б це робив і безкоштовно. Мабуть, від діда-священика передалося.

Радіоведучого можна назвати просвітником, він збирає дистанційно паству.

Якщо навколо радіоведучого чи телеведучого немає неадекватних людей, значить він нікому не потрібен і нецікавий. До мене в ефір на радіо “Ностальжі” 2010 року постійно дзвонив 76-річний пато­логоанатом. Ми з ним навіть зустрічалися. Але потім він зник.

Розплакатися можу під час перегляду фільму. Я сентементальний.

Люблю тварин. У мене 12 років живе дворняжка, яку знайшов у лісі. Хотів зекономити. Дружина і донька думали купити чихуахуа за 300 доларів, а мені було шкода грошей. Назвали собача на честь дешевого прального порошка, який тоді рекламували – Дося: навіщо платити більше.

Герой – це не лише той, що робить мужні вчинки зі зброєю. ­Герой із гітарою може зробити набагато більше, ніж з автоматом чи кулеметом.

Джерело: Газета по-українськи. Автор: Валерія НАЛИВАЙКО, Володимир МУКАН, фото: Тарас ПОДОЛЯН.