Тернополяни зняли фільм, який вартий трансляції на “National Geographic” (відео)

21 листопада у тернопільському ресторані “Ковчег” презентували фільм “Зникаюча легенда”. Щоправда, не всі тернополяни знали, що це фільм, і не всі знали, що ж то за легенда така і яке відношення вона має до Тернополя. Оскільки афіша, яку поширювали у соцмережах була максимально (я б сказала – занадто) лаконічною.

Анонсувалося лише: Михайло Гросуляк, Василь Мізюк, Тернопільський регіональний центр з інвестицій та розвитку в рамках реалізації проекту Шлях промислової культури, «Зникаюча легенда», Ресторан Ковчег, 21.11.2013, 16.00. І фотографія з Карпат. Ви б зрозуміли, куди це вас і для чого запрошують?

Тим не менше, презентація була надзвичайно цікавою. Її головний модератор – власник «Ковчега», людина, яка має безпосереднє відношення до фільму – Михайло Гросуляк, повів чимало цікавої інформації і про фільм, і про свою участь у ньому, і про власне натуральне виробництво, технологію виготовлення сиру з овечого молока, плани на майбутнє (а вони у нього ого-го які цікаві), частував присутніх фірмовим пивом та натуральним, екологічно чистим, дуже поживним та доволі недешевим сиром, і навіть згодом просив офіціантів нести солених коників.

Сир власноруч виготовляють для «Самогонної ресторації» герої документального фільму «Зникаюча легенда» – гуцульські вівчарі. І все б нічого, але сир той не ліз у горло після фільму. Бо надто безцінним він виявився – люди, котрі його роблять, живуть в екстремальних умовах і вкладають чимало зусиль та важкої праці в свою роботу, підтримуючи зникаючу професію вівчаря…

У Карпатах кажуть, що настане кінець світу, якшо вимруть бджоли, та пропадуть вівці. Про бджіл тернополяни фільм не знімали, але от з вівчарами добу на дикій полонині провели і дізналися, що мати справу з вівцями зараз не вигідно. Гуцули у фільмі розповідали, що собівартість кілограму їхнього сиру з овечого молока – 100 грн. Тоді, як на ринку населення продає сир по 50 грн, добавляючи при виготовленні коров’яче молоко. Чим і робить вівчарство збитковим видом діяльності.

Саме кіно триває 25 хвилин. Воно поділене на короткі історії і показує побут вівчарів. Переповідати не буду – уже й писала про це раніше, і фільм досупний для загального перегляду (див. нижче). Розповім краще про те, що дізналася під час його презентації з вуст Михайла Гросуляка та творців фільму.

Зникаюча легенда from vasily.mizyuk on Vimeo.

Готові були цілувати колеса машині, тільки б їх забрала додому

Загалом троє тернополян, які вирушили на зйомки документального фільму в Карпати у серпні настільки не були готові до такого способу життя, яким живуть вівчарі, що побачивши автівку, яка приїхала по них через добу їхнього перебування на полонині, готові були цілувати ноги водію і колеса машині.

Ще б пак – спали в неймовірно задимленій хижі, у якої навіть дверей не було. З відео видно, що це радше якийсь навіс із дощок, всередині якого постійно горить вогонь. Дим з цієї ватри підіймається під «стелю» навісу і постійно циркулює по «кімнаті». Лише попри долівку було трішки кисню, тому, полягавши спати, чоловіки намагалися не крутитися. А якшо вже хтось і перевертався на інший бік, то це робили й інші, які лежали поруч «штабелями», жартуючи згадував ті моменти пан Михайло. Коли комусь дим заходив у легені, людина починала кашляти, згодом до неї приєднувався ще хтось, і ще, тоді всі дружно починали кашляти і це все переходило у дружній регіт.

Не доять “дєвочьок”

На презентації сміялися і гості. Зокрема з кадрів, де гуцули розповідають оператору, чому деяких овець вони не доять – бо то «дєвочька» (13:58). Також – де Михайло Гросуляк намагається подоїти вівцю, тягнучи її до себе за хвоста (14:49).

Як виявилося, пан Михайло таки вміє поводитися з вівцями, бо у нього зараз є близько 40 власних “голів”. За кожну з них він платить 1 грн в день, віддавши їх на випасання приблизно на три місяці. Каже, що ці тварини не можуть жити зачиненими – вони постійно мусять ходити, гуляти, випасатися, мати можливість щипнути то тут, то там ту квітку чи рослинку, яка їм припала до смаку.

Мрія бути ближче до землі

Також відомий ресторатор поділився мріями взяти додатково 6 га землі на полонині, аби навчати там студентів, як правильно поводитися і обробляти землю. Каже, що має зараз чимало гектарів, але земля потребує відпочинку – п’ять років. Тому зараз її не зачіпає. Розповів, що усі продукти, які вирощує на власних полях для своїх ресторанів, не обробляються ніякими хімікатами. Тому поля у нього чисті, на відміну від тих земель, які належать крупним підприємствам на Тернопіллі.

Пан Михайло хвилюється за майбутнє планети. Каже, що скоро прийде такий час, коли ми замість «Кока-коли» і чіпсів будемо годувати своїх нащадків мабуть целофановими пакетами.

Він «божився», що у його закладах кухарі не використовують в приготуванні їжі жодної хімічної приправи типу «Мівіни» чи «Кнорру».

Розповів також про те, що планує старе «Фламінго» облаштувати в заклад, в якому на очах у клієнтів готуватимуть сир.

Також зазначив, що колись ми повинні дійти до того, аби були магазини, де продаватиметься лише натуральний, екологічно чистий продукт. І нехай він буде дорожчим, ніж хімічні та штучні аналоги в супермаркеті, але принаймні люди знатимуть, що вони купують.

Гросуляк на фоні вівчарів – як ведмідь

Запрошував до слова Михайло Гросуляк також і творців фільму – автора Андрія Куляна та оператора Василя Мізюка. Чоловіки ділилися своїми спостереженнями та історіями з такої короткої, екстремальної, але веселої мандрівки. Як виявилося, аби не захворіти після дощу, вони навіть перехилили чарочку-другу, хоча, як зізнався пан Михайло, зазвичай він не вживає алкоголю.

Також розповіли, що одного лише провіанту привезли з собо на дві тисячі. Бо, казав Михайло Гросуляк, апетит у нього добрячий. Сміявся, що на відео, проти 70-річного вівчара (якому, до речі, з вигляду навіть 57-ми не дасиш) він виглядає як ведмідь. Ще б пак – найближче поселення від цієї полонини – за десятки кілометрів, тому на делікатеси вівчарі не розраховують і харчуються доволі скромно. Та й ніколи їм – з 6 ранку уже мусять подоїти не один десяток овець, а ще ж заготівля дрів, приготування сиру…

Фільм тернополян вартий «National Geographic»

Як розповіла менеджер «Самогонної ресторації», фільм планують розповсюдити по національних каналах країни. Присутні ж зазначали, що стрічка, хоч і знімалася не професіоналами, проте має високу якість, не містить шаблонних заготовок і варта навіть бути на каналі «National Geographic». Василь Мізюк, який знімав і монтував усе, зізнався, що в відео вони нічого не прикрашали, не використовували «Фотошоп» – показали все, як є насправді.

Люба Вовк, новини Тернополя “Погляд”

 

-1 thoughts on “Тернополяни зняли фільм, який вартий трансляції на “National Geographic” (відео)

  • 14:54 | 22 листопада, 2013 at 14:54
    Permalink

    Просто клас!!!!!! І скільки часу вівчарі на тій полонині, місяць чи більше ?

    • 17:00 | 22 листопада, 2013 at 17:00
      Permalink

      вівчарі живуть там від 3 до 6 місяців

Comments are closed.