“Вибрали смерть”: подробиці трагедії сім’ї з Тернополя

Мешканці одного із будинків на вулиці Братів Бойчуків досі приголомшені непоправним. У перші листопадові дні сусіди почули сморід, що доносився з квартири, де жили 78-річна Стефанія Козіцька та дві її доньки — 50-річна Людмила Козіцька і 55-річна Люба Єфименко, пише НТ.

Повідомили родичам, викликали рятувальників, щоб добратися в помешкання, адже ніхто не відчиняв. Там застали жахливу картину: на ліжку були розкладені тіла матері й молодшої доньки, а старша в напівпритомному стані тулилася біля них… Невідомо, скільки покійні пролежали в квартирі. Людмила марила і майже нічого не говорила.

Важила вона якихось 30 кілограмів. Її доправили до лікарні, там вона ще протрималася декілька днів і померла. Організм був вкрай виснажений. Минулої суботи, 6 листопада, її поховали поруч із мамою і сестрою на міському кладовищі біля Довжанки. Прощалися з ними кілька родичів, які не можуть пробачити собі, що не змогли запобігти трагедії.

Журналісти “Нової Тернопільської газети”  побували у будинку, де мешкала родина. В сусідньому під’їзді живуть родичі покійних, але вони не відчинили дверей. Сусіди розповіли деякі деталі, зокрема, й те, що причиною такої кончини могли стати релігійні переконання жінок.

— Вони були трохи дивними, відлюдьками, уникали спілкування з будь-ким, навіть родичам не відчиняли дверей, — каже одна із сусідок. — Ніколи не зверталися до нас із жодними запитаннями, не просили про допомогу. Ще як жив батько, то якось вони трималися, а після його смерті пішли не в те русло… Кажуть, що вони були «штундами», відмовлялися від благ. Не знаю, так це чи ні. Можливо, мали і якісь психічні розлади, бо як би таке допустили свідомо. Матір ми давно не бачили, молодшу доньку — теж. А ось старша була
більш соціальна — раніше працювала санітаркою в поліклініці комбайнового заводу, згодом у другій поліклініці. Коли проходила повз — віталася, але до розмови не ставала. Вона ішла в магазин по продукти, отримувала пенсію мами, платила за комуналку. Раніше було, що пустили чутку, нібито матір померла. Люди викликали родичів, а там усе спокійно. Після того не хотіли більше надокучати.

— Але цього разу забили на сполох, — продовжує інша сусідка. — Зо два тижні з їхніх дверей ніхто не знімав рекламні листівки. По під’їзді нісся сморід, вже і в квартирах було чути… Повідомили їхній єдиній бабусі до села. Відчинили двері — не помилилися. Дуже шкода їх… До того ішло, вони давно не жили у суспільстві, закривалися в собі. Світлом вони не користувалися, навіть лампочок не було, тільки свічки. Телефону не мали, телевізора — теж. Родичкапропонувала їм мобільний, але навідріз від мовилися. У кухні були тільки олія
і вода, більше — ні крихти нічого.

Померли з голоду у ХХІ столітті… І тут справа не в тому, що їм хтось не хотів допомогти, сусіди би з радістю носили їм продукти, просто вони не приймали допомогу.

— Доньки Стефанії — від різних шлюбів. Дівчата в молодості були дуже гарними, — згадує третя сусідка. — І мама гарно виглядала, але щось взяла собі до голови. Коли кілька років тому вона вперше за двадцять років вийшла на вулицю, то всі були приємно здивовані — виглядала дуже молодо. Котрась із цих жінок нездужала, бо вирвала зуб, не лікувалась, наробила біди. Хочеться плакати… Померли з голоду, а в хаті знайшли після їх смерті 15 тисяч гривень. Мабуть, економили, складали на «чорний день». Не могло трьом людям одночасно відняти ноги. Могла хоч котрась стукати в двері, кликати про порятунок. Можливо, їх ковід підкосив і все наклалося. Думаю,
що якби Люба ходила, то ще б їх порятувала. Можливо, вона злягла і не було кому дати там ради… Коли почалася пандемія, вона звільнилася з роботи. Ходила закутана в шарф замість маски, у шапці — до самих очей, в довгій спідниці, куртці. Висока, худа, страшно було перестріти ввечері. У вересні ачили, що вона виходила на вулицю з двома палицями. Але і тоді мовчала.

Вибрали смерть. Цей випадок не вкладається в голові…

Джерело: Нова Тернопільська газета