Як лікарка з Тернополя Оксана Коцюба вилікувалася від онкологічного захворювання
Від її роботи залежать діагнози інших. Тому вона ставиться до неї дуже відповідально. За майже 35 років праці в лікарняній лабораторії стала справжнім професіоналом своєї справи. Оксана Коцюба обіймає посаду фельдшерки-лаборантки, бактеріологині в університетській лікарні. Сюди вона прийшла невипадково.
Про шлях у медицину
– Після 10 класу я вирішила вступати до медучилища. Медицину обрала тому, що мій старший брат – лікар. Між нами дев’ять років різниці. Він закінчив Кременецьке медичне училище й навчався в Тернопільському медичному університеті. Часто розповідав про своє студентство, викладачів. Я любила переглядати його книги та конспекти. Медицина почала зачаровувати мене. Так я стала студенткою Рівненського медичного училища. Але саме хотіла вчитися на лаборантку. Пригадую, як дитиною в мене брали кров з пальця, дуже була тоді приємна медсестра. Я уважно спостерігала за її роботою. Потім довго розглядала папірець з результатами моїх аналізів. Цікаво було, що це за назви, цифри навпроти й що вони означають.
Мабуть, цей дитячий спомин надовго закарбувався. Тому при виборі фаху не було сумнівів. Батьки та брат мене підтримали. До слова, брат став кардіологом. Зараз він – лікар в одному з іспанських шпиталів. Спілкуємося з ним у Скайпі. Він багато розповідає про свою роботу. Зокрема, розпитувала його про працю тамтешніх лаборантів. У них там трохи по-іншому влаштований процес. В Україні це лише запроваджують.
Між іншим, у мене лише один запис у трудовій книжці. Після закінчення училища влаштувалася на роботу тодішньої ще Тернопільської обласної лікарні. Навіть не віриться, що з того часу понад 30 років минуло. Зараз займаюся різними мікробіологічними дослідженнями та визначаю чутливість мікроорганізмів до антибіотиків. Зазначу, що мікроорганізми стають резистентні (нечутливі) до антибіотиків. Тож важко підібрати саме той антибіотик, який би зарадив недузі.
Про недугу
– 10 місяців тому мені довелося пройти одне з найважчих випробувань у житті. В мене діагностували онкологічне захворювання. Все розпочиналося зі звичайного кашлю, як здавалося тоді, – нічого особливого. Втім, кашляти я почала частіше, не лише вранці. Тоді помітила, що збільшилися лімфовузли. Звичайно, як медика, мене це відразу насторожило й я вирішила обстежитися. Звернулася до лікарів-пульмонологів, але причину мого кашлю так і не вдалося встановити. Відтак я відчула важкість за грудиною, а потім почав мінятися голос. Уже тоді запідозрила, що в мене онкологічне. Для певності вирішила пройти обстеження в онкодиспансері. Там мої здогади підтвердили. Щоправда, спочатку прогнозували доволі страшну картину. Розуміла, якщо виявлять метастази, нічого не допоможе, залишиться лише доживати. Коли почула свій остаточний діагноз – «Лімфома Ходжкіна», видихнула з полегшенням, шанси на порятунок були. Звичайно, був страх, невизначеність, але якнайшвидше почала лікуватися. В боротьбі з онкологією головне – виграти час. Коли вчасно встановити діагноз і почати одразу ж лікування, тоді шанси на одужання великі. Мені не було лячно проходити сеанси хіміотерапії, головне – щоб була ефективною, заспокоювала я себе. Це насправді дуже непросто. Мені пощастило, мала велику підтримку від чоловіка, дітей, найкращої подруги. Знаєте, трапляється, що від людини з онкозахворюванням відвертаються найближчі. Не кожен готовий бачити це.
Додам, що, йдучи на кожну хіміотерапію, робила макіяж, у мене завжди був манікюр, а ще я купила собі найкращу перуку. Старалася жити звичним життям, а не гнітити себе та впадати у відчай. Бо песимізм – дорога в нікуди.
Про організацію «Амазонки Тернопілля»
– Я вирішила, якщо здолала рак, то хочу допомагати іншим. Коли їздила на чергове обстеження до Києва, зустріла жінку, в якої був такий самий діагноз. Але сім років тому їй вдалося здолати недугу, тепер вона щороку проходить планове обстеження. Саме вона вселила мені надію в те, що все буде гаразд. Жінка розповіла про свою хворобу, як вона пережила операцію й зараз почувається чудово. Це був для мене, мов ковток свіжого повітря. Гадала, якщо ця жінка змогла пережити таку недугу, то й я зможу впоратися.
Потім зрозуміла, яке важливе значення мало зустріти людину, яка пройшла цей етап. Тому вирішила своїм прикладом надихати інших. Так я стала однією зі співзасновниць організації «Амазонки Тернопілля», яка допомагає жінкам долати рак. Зараз коронавірус трохи вніс корективи в нашу діяльність. А раніше ми щотижня почергово відвідували онкодиспансер, розповідали жінкам, як боролися зі своєю недугою. На шляху до одужання підтримка необхідна, а ще – співчуття й розуміння. Одужувати разом набагато ефективніше. Нам завжди ставили багато питань. Ми бачили, що нас, справді, там чекають.
Скажу відверто, недуга змінює людину. Приходить розуміння того, що те, яке було важливим раніше, насправді марнота. Не раз видається, що після хвороби небо стало блакитнішим, сонце гріє тепліше, а трава зеленіша. Більше ціную природу, відчуваю зв’язок з нею. Стараюся, аби кожен день був наповненим і прожитим недарма.
Про захоплення
– Робота – це моє життя, а квіти – моє захоплення. Кожна квітка – прекрасна. Тому в мене немає улюблених. Просто тішуся, коли вони розквітають, тоді подвір’я наповнюється різнобарв’ям.
Кожна квітка цвіте своєї пори. В березні розпускаються шафрани, проліски, підсніжники. У квітні – гіацинти, тюльпани, нарциси, хіодонокси, мускарі тощо. У травні – піонії, примули, троянди, флокси, армерії, лобулярії, обрієти, клематіси, анемони, гвоздики. Їм на зміну приходять літні квіти – гемерокаліси, бегонії, лілії, кали, астильби, хости, незабудки, матіоли, цинії, гібіскуси, гортензії.
Не раз було, коли до мене приїжджали гості, перепитували сусідів, де моя хата. То вони завжди відповідали: там, де найбільше квітів. Це для мене неабиякий комплімент. До кожної рослинки я ставлюся з великою любов’ю та шаною, а вони віддячують мені своїм цвітом.
Про мандрівки
– Удвох з чоловіком дуже любимо мандрувати. Об’їздили всю Тернопільщину й сусідні області. Є в нас улюблене місце – селище Підкамінь. Воно відоме своїм 16-метровим каменем, який видно здалеку. Ще одна місцева пам’ятка – монастир Походження Древа Хреста Господнього. Ми щоразу заїжджаємо сюди, щоби помолитися. Коли ж дізналися про мій діагноз, вирішили побувати тут. Багато молилися, просили Господа про зцілення. Коли ми пройшли це важке випробування, то вдруге навідалися до храму, але тепер, щоб подякувати. Священник попросив написати наше свідчення у спеціальну книгу. Там багато записів від людей, які молилися біля чудотворних ікон та отримали відповідь на своє прохання.
А ще я мріяла побувати на острові Мадейра. Діти подарували мені мандрівку туди на честь мого одужання. Розказати про моє захоплення Мадейрою, це нічого не сказати. Гори й океан – неймовірне поєднання. Тут росте багато екзотичних рослин, а температура повітря дуже комфортна. Взимку стовпчик термометра нe oпуcкaєтьcя нижчe +18 °C, а влiтку нiкoли нe бувaє cпeкoтно, +26 °С. I нaвiть прибeрeжнi вoди Мaдeйри зaвжди тeплi, aджe зoвciм пoряд прoxoдить Гoльфcтрiм. Мене дуже вразив сад орхідей. У нас вони ростуть лише у вазонах, а на острові таке розмаїття. Також на Мадейрі є парки, де цвітуть стрелітції та гортензії, магнолії й камелії.
Столиця Мадейри – місто Фуншал. Це дуже гарне місто зі старовинними палацами й площами. На честь великого іспанського мореплавця Христофора Колумба тут встановлено пам’ятник, а на острові Порту-Санту, де він одружився з донькою місцевого військового коменданта, його власний будинок перероблений у музей. Одна з головних архітектурних пам’яток столиці – францисканський монастир XVI століття. Тут можна подивитися, як виробляють знамениту мадеру. Не менш цікавий – собор Се. Він збудований з лави, а стеля – дерев’яна, інкрустована слоновою кісткою.
За час нашої подорожі ми старалися побачити якомога більше. Побували в музеї відомого футболіста Роналду. Він народився на цьому острові. А ще познайомилися з його братом. Безсумнівно, сюди хочеться повернутися ще раз.
Мар’яна СУСІДКО
Коментарі вимкнені.