Як тебе не любити, Тернополе мій!

Якщо ви вперше у нашому місті – неодмінно замилуєтесь його красою і молодістю. Хоча насправді йому більше як 460 років. Про Тернопіль можна розповідати годинами. Але що розповіді? Краще завітайте до нас,- і самі побачите, яке неймовірно красиве, молоде, наше місто, які привітні люди у ньому мешкають.
Для тернополян Тернопіль – рідний дім. Тому кожен хоче, щоб у власному домі було чисто, затишно. Дуже втішає те, що за останні роки місто змінює своє обличчя, стає справді європейським. Хоча, остання моя фраза трохи зашургана і часом мене бісить . Чому ми так хочемо бути європейцями? Ми і так живемо в Європі (географічно), чому ми не прагнемо , щоб порівнювали з українським і ставили в приклад саме українське? Чомусь говорять про німецьку якість, для прикладу. Хочеться щоб наш українець приїхав ну, скажімо, в якесь місце в іншій країні , гарне, затишне, і сказав:”Овва! Це місто так нагадує мені рідний Тернопіль! або”Це справді як українське містечко!”. Ну, звісно, в хорошому розумінні, нагадує. Але , напевно, ще той час не настав… Поки що у нашому місті деякі несвідомі громадяни дозволяють собі смітити будь-де – наприклад, на дитячих майданчиках веселою компанією лузати насіння, або вийшовши на зупинці, купити пачку сигарет, тут же зірвати захисну стрічку, розкрити пачку і залишки кинути під ноги. Такі картинки доводиться бачити часто . А гірко від того, що героями цих картинок є молоді люди. Не хочеться виглядати занудою, але коли виходить з маршрутки гарненька юна дівчинка -студентка (з педагогічного вишу), купує цигарки, а за нею замість шлейфу тонкого аромату парфумів – запах диму і сміття з пачки під ноги, – стає сумно. Здоров’я, зрештою, – то її особиста справа, а сміття… Ми ж тут живемо… А жити хочеться серед краси, а не сміття.
Та не будемо про сумне. Давайте пройдемось моїм рідним містом, помилуємось його красою, і освідчимось йому у коханні…

Багато міст красивих є у світі,
і молоді, і древні є міста.
Та як нам місто рідне не любити –
Тут народивсь ти, в ньому ти зростав.

Як не любити можна ті світанки,
Котрі над Ставом із коханою стрічав,
В осінню пору неповторні парки,
Де їй побачення ти завжди призначав!

Той острівець, котрий назвали
Кохання островом ще так давно.
Там і тепер закохані гуляють,
Хоч в парку не показують кіно.

Як і колись, гойдає вітер віти
Вербиць, що нахилились до води.
І гупають каштани на бруківку.
І знову повертаюсь я сюди…

Тільки що
22.09.2012

 Галина Дудар

загрузка...

Comments are closed.