Як тернополян у Донецьку гарно приймали (фото)

12 – 13 день
15-16 серпня.
С. Широтине – м. Маріуполь – м. Донецьк
«Маруся раз, два, три, Арена, чорнявая Олена, в Донецьку яблука рвала»
Із народних вуст
.. так буває, що СПОЧАТКУ навіть не здогадуєшся, що Тебе чекатиме ПОТІМ. Аж коли Ти вже ТАМ, то ЗВІДТИ дуже цікаво простежити, як все ж таки потрапив СЮДИ.. =) Отакими манівцями починається історія нашої мандрівки до Донецька. Адже спочатку цього міста навіть не було у наших планах. Море, чайки і «пахлава медовая»… Оце все, що ми мали б мати перед тим, як сісти у потяг «Маріуполь-Київ». Аж тут… Неждано виявляється, що нам бракує двох квитків до столиці на Прощу. Що робити? Вирішуємо, що двоє наших мандрувальників поїдуть у Донецьк, аби звідти вже до Києва. Але тут виявляється, що всі хочуть до славного міста, що всі вже скучили за Донецькими друзями. І ми вирішуємо! ЇДЕМО!

Від самого початку було відчуття супроводу Янгола-Хоронителя – від його тихенького шепоту у вушко: «А, може, гайда у Донецьк?» до ведення за руку протягом усіх днів. Ми на зупинці/платформі, минає тридцять секунд і прибуває – автобус, маршрутка, електричка… А там – привітні, відкриті люди, які там, наче спеціально для нас їхали, аби розповісти, як придбати квиток, коли наступна зупинка, де нам виходити… Диву даєшся.. і думаєш: «то або я неадекватно сприймаю, або новини щось плутають»… Враження, сформовані ЗМІ про Донеччину, розсіюються, а їхнє місце займають теплі почуття вдячності і захоплення Людяністю, яка всюди є Людяністю, незалежно від мови, раси чи книжкових уподобань.
На вокзалі нас зустрічає Даша і Юрко. Радості немає меж. Вони… Вже такі рідні.. Цікаво побачити їхнє місто їхніми очима. Спека немилосердна… Їдемо до Катедрального Собору Покрови Пресвятої Богородиці. Залишаємо речі і у вир міського життя. Обідаємо і до «Донбас Арени». Крутимо м’ячик, робимо світлини і шукаємо тінь із гарною травою… Хтось залишається спати на м’яких запахущих травах, а хтось – досліджувати все навколо… Попри втому і спеку ми щасливі… Ще б пак!.. Люди, які за кілька днів стали рідними, поруч… А, отже, все гаразд.
Фотографуємося біля Шевченка. Знаходимо пам’ятник вождю і у вишиванках робимо знимку, як символ того, що він лише у камені, а Ми – Живі! Ми – нащадки тих, кого хотіли знищити, але не вдалося..
Ходимо, розглядаємо, сміємося,багато! сміємося, говоримо українською мовою… Відчуття, що вдома. А ми ж і вдома, у своїй країні! Кожне слово наче вперше чується.. Довкола російська, прегарна російська мова… Але така втіха від того, коли чуєш відповідь українською, така втіха, яку не відчуєш у середовищі, коли все і всі навколо суцільно україномовні…

Вечір біля річки Кальміус… Знайомимося із місцевою активною молоддю, співаємо пісень, милуємося заходом сонця,жартуємо, знову співаємо, смакуємо солодким сюрпризом і йдемо до місця свого спочинку. Навздогін нам, наче на замовлення, салюти =) Ідемо до зупинки і продовжуємо співати малолюдними вулицями… Такий трепет у серці від рідної пісні, слова вже давно не проймав. Потрібно було поїхати на інший кінець Країни, аби усвідомити свою приналежність до СВОГО народу. Засинаємо швидко… Зранку кожен зауважує, що ТАК вже давно не спав.. так довго, так добре і з такими сновидіннями.. Ідемо на утреню та Божественну Літургію. Сніданок у сестри Катерини. По дорозі народжується новий, донецький, варіант приспіву «Розпрягайте, хлопці, коні»… Рвемо яблука, персики у саду і йдемо на зустріч із Юрком.

Відвідуємо унікальний музей «Смолоскип», присвячений життєвому шляху дисидентів, Народних Героїв України Василя Макуха і Олекси Гірника. Очі не можуть стримати сліз. Обставина є визначальною для означення… Історія, котра вдома, у Тернополі, сприймалася як щось само собою зрозуміле, тут, вдома, у Донецьку! Сприймається подвигом, посвятою, вчинком, на який здатні одиниці. І вони були, вони є серед нас! Ці одиниці!!! Аж мороз поза шкірою пробіг – ще недавно, готуючи семінар до теми про героїчне самогубство, перед річницею акту самоспалення Олекси Гірника, шукали інформацію про Народних Героїв і натрапили в інтернеті на «Смолоскип», а вже нині тут сидимо і слухаємо засновника музею, голову ВГО інвалідів «Чорнобиль-Допомога» Віктора Тупілка. Кожне слово проймає до глибини душі і вражає чесністю та прозорістю. Не для заслуг, не для нагород, не для похвали це робиться, а просто, бо інакше не можна. Не можна, аби пам’ять про тих, завдяки кому ми живемо тут і тепер, канула у небуття… І виникає природнє питання: «а ЩО я роблю, аби моя країна була моєю країною, країною для моїх майбутніх дітей???»
…Зразки вишиття із сіл Чорнобильської зони… Закодована історія зони відчуження… А це ж чиясь доля.. Чиєсь життя… Де зараз ті люди? Де їхні нащадки?

…Збираємося і біжимо до Леоніда у театр «4 этаж». «Кисень» («Кислород»), Івана Вирипаєва. Направду, більш прохристиянської вистави вже давно не бачила. Рефлексувати кожним реченням, кожним танцем, кожним словом можна… Відкриваємо Льоню у новому амплуа…
…Накрапає дощик. Їмо яблука і йдемо збирати речі до потяга. 2 години тому він рушив із Маріуполя. Нам треба підсісти вчасно у Донецьку. Двоє із нас не мають квитка. Але Божим промислом знаходиться квиток і … гра у «мафію» розпочинається… Віра у невипадковість, сусіди-«мирні жителі», лікар, «мафія», для якої ця гра була лебединою піснею…і комісар, який не вгадав, хто був основним мафіозі… … П’ємо гарячий шоколад, їмо канапки, мріємо, дівочимося… і до сну..

…Постійно відчинене вікно нагадує, що Осінь вже дуже скоро… і коцики не завадять… …Ранок.. Чепуримося. Їмо вівсянку із гарячим шоколадом «Два в одному» 😉 Отримуємо пайок на Прощу…
З полегшенням зітхаємо і виходимо. Столиця вітає нас сонцем, запахом вокзалу і відчуттям Прощі…
P. S. Особлива подяка за успішно зіграну гру «Мафія» Друзям із Донецька! =)
Більше фото vk.com/etnotabir
Бідованець Олена, Обнова

Comments are closed.