За десять днів тернополяни не зустріли жодної людини та подолали “ріку смерті”

Люди відпочивають по-різному. Хтось вихідні проводить перед телевізором на дивані, інші замовляють номери у готелях, де «все включено». Але є й такі, котрі марять білими плямами на карті, дикими місцями, у яких рідко ступає нога людини.

Десять днів сплавлялися на каяках і катамаранах бурхливими річками Карелії шестеро сміливців із турклубу «Тернопіль». За цей час не зустріли жодної людини, не було і звичного для мешканців міста шуму автівок. На величезній території навколо – вода, ліс і майже непорушна тиша.

Аби добратися у цей заповідний край, розташований у північно-західній частині Росії, туристи подолали 2700 кілометрів. Їхали з Тернополя майже три доби бусом.

У закинутому карельському селі зустріли українців

– Бурхливі потоки українських Карпат і Південний Буг ми вже освоїли, і наприкінці цієї весни звернули свої погляди на північ, убік Республіки Карелія. Ми давно хотіли подолати її річки, де багато порогів і водоспадів, – розповідає тернополянин Олександр Рибаков, який із друзями подорожував Карелією.

У мандрівку він вирушив із дружиною. Всього у компанії туристів, які поїхали підкорювати стихію, було двоє жінок. Усі перешкоди вони долали нарівні з чоловіками. У поході сподіватися могли лише на самих себе, адже до найближчого поселення – сотні кілометрів.

– У масштабах України це дуже безлюдна територія, – пояснює Олександр. – Відстань між селами досягає іноді півтисячі кілометрів. Російська глибинка – це взагалі окрема тема. Своє авто ми залишили у селі Алакурті, а звідти до річки добиралися «уазіком». Коли домовлялися з місцевими про транспорт, зустріли кількох українців, які приїхали туди багато років тому на роботу чи службу. Колись розвинуте поселення сьогодні справляє гнітюче враження: залишки військової частини, закинуті будівлі, забиті вікна… Зими там довгі, й половину свого заробітку люди віддають, аби обігріти помешкання. На півночі подібних сіл багато. Можливо, через всю цю атмосферу занепаду обличчя людей там зазвичай напружені й так мало на них усмішок.

Єдині з трьох груп подолали «ріку смерті»

Туристів з різних країн Карелія приваблює іншим – своєю майже незайманою природою. Тернополяни сплавлялися неподалік російсько-фінського кордону. Це вже за Північним полярним колом і природа краю особлива: гектари водної гладі, скелясті береги, дивної форми сосни. Милуватися цією красою можна було цілодобово: тривав полярний день, і вночі, за бажання, легко читалося без ліхтарика. Щоправда, на такий відпочинок не завжди вистачало сил після сплаву.

Свій похід тернополяни розпочали з річки Красненької, назву якій дав червонястий колір води. Він породив чимало забобонів, оскільки багатьом нагадує кров. Насправді ж така барва пов’язана з особливим мохом, який густо росте у цій місцевості. Через швидку течію й численні пороги та водоспади у день доводилося проходити дуже маленькі відстані.

Основний шлях, близько 50 кілометрів, подолали на річці Кутсайокі, яку ще називають «рікою смерті». Тернополяни цьогоріч першими пройшли на ній усю дистанцію: двом попереднім групам завадили травми та поломки.

– Коли навколо безлюдна територія, мусиш продумати кожен свій крок, – каже Олександр. – Мобільний зв’язок був лише посередині нашого маршруту, а до лікарні, у кращому випадку, добиратися кілька днів. На щастя, нам стороння допомога не знадобилася, хоча виникали екстремальні ситуації. На порогах каяк і катамарани не раз переверталися й доводилося пливти в дуже холодній воді у стрімкій течії. Гідрокостюми лише частково рятували від крижаної купелі, головне при цьому – подолати шок, коли перехоплює дихання та сковує рухи.

Гірших доріг, як в Україні, не бачили

Ночували туристи в наметах, їжу готували у польових умовах. Для сезону ягід було рано, збирали примерзлу торішню брусницю, ловили рибу – харіусів, форель. Якось упіймали 4-кілограмову щуку, однак місцеві, яким згодом похвалилися трофеєм, з усмішкою казали, що ловлять і втричі більших.

Від табору під час зупинок старалися далеко не відходити, пам’ятаючи розповіді про хижих звірів. Тож ведмедів не зустрічали, бачили лише зайців і лисів. Не дошкуляли і комарі – їхня пора почалася, коли тернополяни поверталися додому. До речі, автошляхи в Росії та Білорусії, через яку проїжджали, приємно вразили після вже рідного, на жаль, бездоріжжя.

За слова Олександра, після подорожі Карелією залишилося бажання повернутися туди надовше. На сплаві довелося відчути такий сплеск адреналіну, що не швидко забудеш. Після деяких порогів здавалося, ніби народилися знову на цей світ.

Синьо-жовта символіка врятувала життя

– Мандри – це спосіб життя, – каже Олександр. – Знайомишся з багатьма людьми і вже інакше сприймаєш світ. Це своєрідна залежність: побувавши в новому місці, хочеться відкривати й інші незвідані краї.

У перший туристичний похід він вирушив ще у четвертому класі. А тепер уже побував в різних куточках України, з друзями мандрував Кавказом і Алтаєм., подорожував на велосипедах Польщею, Казахстаном і Туреччиною, сплавлявся річками Грузії…

– Я зауважив: що бідніші люди, то гостинніше ставляться до туристів, – розповідає Олександр. – А ще чудово приймають українців у Грузії. Здивували чеченці – приязні, стримані. Чимало з них після сутичок з Росією перейшли до Грузії. Вони знають, що таке війна, і в них свій погляд на різні нації. Три роки тому з друзями ми дійшли горами до кордону з Чечнею. Назустріч виїхали п’ятеро вершників у папахах і з рушницями за плечима. Нас запитали, звідки ми. Можливо, синьо-жовта символіка, яку мали тоді, врятувала нам життя.

На Пасху – у край заслання Шевченко

Наші національні кольори та мова є своєрідним розпізнавальним знаком і для закордонних українців. За словами Олександра, одну з найбільших діаспор він зустрів у Казахстані, в селі Актау. Колись його називали Шевченковим – на честь Кобзаря, який відбував у цій країні заслання. Там навіть є пам’ятник Тарасу. Тернопільські туристи потрапили туди на Пасху, й місцеві українці з радістю прийняли їх у себе.

Не лише друзів знаходять у подорожах. Любов до мандрів поєднує долі. Свою майбутню дружину Олександр зустрів у поході. Багато його знайомих також віднайшли свої половинки під час спільних експедицій.

Мабуть, як і кожен мандрівник, Олександр упевнений, що «далі буде ще цікавіше». Восени знову вирушає у Грузію – підкорювати Казбек або, як іще називають цю вершину – «білу гору» висотою понад п’ять тисяч метрів.

Антоніна БРИК, Наш ДЕНЬ