Західноукраїнський вибір: у пошуках свого
У нашій державі Західна Україна позиціонує себе як твердиню демократії. Чому так і що це означає на практиці? Політичній практиці, яка завжди додає життєвої правди до традиційних поглядів і теоретичних конструкцій.
Перше. Історично склалося так, що перші демократичні засади та інститути з’явилися на західноукраїнських землях набагато раніше, ніж в інших регіонах країни. Тут під демократією ми розуміємо вільні вибори, підзвітну і відповідальну перед виборцями владу, наявність та діяльність інститутів громадянського суспільства, наявність та законодавче забезпечення певних прав та свобод громадян.
Друге. Західноукраїнська громада ніколи не приховувала проєвропейських симпатій (про це свідчать усі проведені досі опитування).
Це було б навіть дивно, якби було не так, адже Західна Україна – це і є Європа у всіх розуміннях цього терміну. Без Західної України історична Європа ніколи не може бути собою. Тож західні українці мають таке ж саме право вважати та заявляти себе європейцями, як бретонці, баски, сицилійці, ірландці, чи словаки. Не більше, але і не менше!
Третє. Демократичні традиції та демократичні цінності завжди приходили сюди із Заходу, але ніколи не зі Сходу. Це історичний та політичний факт, який треба сприймати як даність, що не потребує доведення, а також обставину, яка формує політичні та суспільні інтереси краян.
Четверте. За всієї одіозності того факту, що представницька влада у галицьких регіонах належить ВО «Свобода», це так само треба сприймати як частину демократичного процесу. Можливо, без цього етапу не буде наступного, більш поміркованого та конструктивного витка нашої історії. Демократія теж має право на спроби та помилки. Тож ВО «Свобода» – це вибір галичан, які несуть за нього відповідальність.
Однак цілий комплекс історичних подій, починаючи від створення ЗУНР, і продовжуючи європейськими катаклізмами 20-го століття, наклали на західноукраїнську, передусім «галицьку» матрицю демократії свій особливий відбиток.
У Галичині фактично сформувалася етноцентрична політична свідомість з чіткими рисами ксенофобії, що походить із часів масових вбивств євреїв, депортації поляків, до яких пізніше додалася очевидна русофобія. Така ситуація не є чимось особливим та унікальним для європейської історії, але вона є однозначно неконструктивною і до того ж суперечить головним поняттям демократії та європейським цінностям.
Етнічні меншини практично не мали представників у галицьких владних структурах за всі 20 років української незалежності. Можна казати, що чинне законодавство не передбачає такого представництва. Це правда, але правдиво й те, що така ситуація свідчить про відсутність демократичного імперативу у сучасного покоління галичан.
Можна при цьому стверджувати про більшу демократичність галицьких сусідів – Буковини та Закарпаття, де традиційні толерантність і міжетнічна співпраця є нормою повсякденного життя. Чи не тому буковинці та закарпатці сприймають із осторогою окремі «патріотичні» ініціативи галичан, прагнуть певною мірою дистанціюватися від «галицьких стандартів»?
Причина цього стане яснішою, якщо припустити, що нинішня галицька спільнота має виражену рустикальну (сільську) природу. У політичному плані сучасна Галичина – це не спадок демократичної, ліберально-консервативної австро-польської провінції, а скоріше руського (потім українського) села, що не сприймає урбаністичної культури та демократичної ментальності.
Варто взяти до уваги, що українська православна, так само як греко-католицька громади зовсім не є тими середовищами, в яких легко та безконфліктно формуються демократичні інститути та утверджуються демократичні цінності. Радше навпаки. Ніщо так не суперечить та не протидіє демократії, як надмірна ієрархізованість та сувора централізація системи управління в суспільстві. Ці обидва елементи лежать в основі ідеї соборності, яку у політичному плані можна розглядати, як примусове «єдинодумство». А там, де панує тотальне «єдинодумство», немає місця для демократії.
Галицький стандарт «соборності» 1991 року не обмежився старим австро-російським кордоном та рушив далі на Схід України. Фахівці визначають це як «комплекс Спліту».
Спліт – це найбільше місто історичного хорватського регіону Далмація.
Далмати також вважають саме себе, а не онімечених мешканців Загребу справжніми хорватами та хранителями духу усташів. При розпаді Югославії це спричинило низку зовнішніх та внутрішніх конфліктів, а президентство Франьо Туджмана «стара» Європа розглядала як зразок авторитаризму та порушення прав людини. Однак поступово, завдяки демократичному розвитку під впливом Європи, відбувався процес трансформації. Навряд чи суспільна думка у Спліті суттєво змінилася, але змінився підхід. Далмати усвідомили, що суть сучасного розуміння демократії полягає не у нав’язуванні власних цінностей іншим, зокрема опонентам, але в усвідомленні права кожного мати власні цінності та поважати їх, визнавати їхню легітимність. Наразі у Хорватії Спліт майже завжди із власною позицією перебуває у меншості, але меншості, яку у державі поважають, яка певною мірою є самодостатньою.
Політичні репрезентанти Західної України явно перевищують свою компетенцію, коли намагаються присвоїти собі право говорити від імені всієї України та всіх українців. Від імені України можуть говорити тільки президент та прем’єр-міністр, та й то у межах визначених Конституцією повноважень.
Намагання перенести «галицький» (не «буковинський», чи «закарпатський») стандарт на всю Україну на початку незалежності створило для державності проблему так званого поділу України на Схід-Захід. Адже галичани проігнорували право на ідентичність будь-якого іншого регіону країни – чи то Крим, чи Донбас. Добрі наміри навчити всіх, як «треба Україну любити», дали зворотній ефект, плоди якого ми пожинаємо донині. Чого варті заяви окремих діячів із Сходу щодо «відокремлення западенців» від України. І такі заяви базуються на певній суспільній підтримці.
Натомість спільнота Західної України має право на висловлення власного бачення та відстоювання своїх соціально-економічних інтересів. Це, зокрема, стосується питань прикордонного руху та торгівлі, інвестицій в інфраструктуру, надання більших повноважень для розвитку міжнародної регіональної співпраці з ЄС тощо.
При цьому західняки марно бояться втратити «свою» Україну та вплив на загальноукраїнські процеси. Як раз навпаки, це зараз для Києва Захід сприймається як «територія Тимошенко – Яценюка, що контролюється Тягнибоком». Якщо Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, де наразі робиться сучасна «велика» українська політика, побачать у ролі політичної сили, що представляє західний регіон не БЮТ – ФЗ, не «Свободу», а самих західноукраїнців, які знають «власний інтерес», то реакція та ставлення будуть іншими.
Для Західної України ситуація на парламентських виборах 2012 виглядає досить заплутаною. Восени може виявитися, що спільнота не має реального вибору. Насправді, голосувати за чинну владу, яка сприймається як «чужинська» вона навряд чи буде, а підтримка Тимошенко, Яценюка, чи Тягнибока – це швидше реакція на відсутність альтернативи. Практично це «глухий кут», тобто вибори без вибору, про що тут ніхто навіть не хоче чути.
Влада належить «Донецькій коаліції» з певними київськими «вкрапленнями», однак в Україні є також інші регіони, крім Донбасу, при всій повазі до його мешканців та промислового потенціалу. Наразі так само «утиснутими», як «западенці», можуть вважати себе кримчани, одесити, дніпропетровці… Не тільки тому, що їм бракує портфелів в уряді, але також через відсутність легітимного політичного механізму представлення та реалізації регіональних інтересів в органах влади. Таким механізмом могла б стати наявність двопалатного парламенту, що свого часу «під завісу» пропонував президент Леонід Кучма. Тоді б регіони отримали своє представництво у верхній палаті Верховної Ради.
Вже не перший рік тривають розмови та спроби створити «третю» політичну силу, які розбиваються об нездатність сформулювати її концептуальну основу.
На наш погляд, це зовсім не означає, що терміново треба створювати щось на зразок «Партії галичан» чи «Партії кримчан». Навряд чи нові політичні проекти матимуть шанс на успіх вже на цих виборах. З іншого боку, створення нових партій, за кількістю яких Україна є беззаперечним європейським лідером, не дасть відповіді на виклик, що стоїть перед західноукраїнським загалом – «як забезпечити врахування у державній політиці регіонального інтересу»?
Створення «Партії галичан» – це справа майбутнього, як і інші регіональні політичні проекти, якщо на це буде суспільне замовлення. Тільки у цьому випадку такі партії можуть стати не черговими аутсайдерами, але впливовими учасниками політичного життя країни. А для цього треба пройти певний шлях, створити собі позитивну передісторію, отримати довіру людей.
Тобто наразі перед цими виборами виникає певна колізія: західноукраїнський загал потребує альтернативи, політичного гравця, який врахує та відстоїть регіональний інтерес, але водночас таку пропозицію доведеться відкласти на подальшу перспективу.
На наш погляд, вихід можна знайти у чинній виборчій системі, коли депутати на мажоритарних округах можуть бути самовисуванцями, а фактично висуванцями від громади. Переконані, що такі кандидати будуть значно ближчими для галичан, буковинців, закарпатців, ніж особи, яких призначають партійні боси у столиці. Для цього важливо, аби такі незалежні кандидати, відомі та шановані серед земляків – дистанційовані від «демократичного централізму» рішень партійних з’їздів поширили таку регіональну ініціативу та задекларували свою відданість інтересам громад, які їх мають підтримати на виборах в одномандатних округах.
Такі висуванці від громад, у разі їхньої перемоги на виборах, мають не злитися з більшістю чи меншістю, але створити окрему депутатську групу у Верховній Раді. Депутатську групу, чи навіть фракцію, яка напевно знатиме, хто є їхніми виборцями та чиї інтереси вона представляє та відстоює.
Коментарі вимкнені.