Жахіття більшовизму: «Цукрові ангелики» для ангелят

На вулиці тріщав мороз і лютувала завірюха. В тюремному бараці було сиро і холодно, стіни вкриті густим і грубим інеєм. Отець Іван пригадав теплу й мальовничу Львівщину та Тернопільщину, своїх ще малих і усміхнених дітей, які, розкинувши руки, біжать до нього, й гаряча сльоза морозом обпекла його обличчя.

Отець Іван Кипріян на своєму життєвому шляху бачив, здавалося, все – і лихоліття Першої світової війни, і визвольні потуги Української Галицької Армії в якій був капеланом, і тиф, що косив стрільців, яких він не встигав відспівувати та хоронити. Але такого більшовицького звірства світ ще, мабуть, не бачив… Тут, у бараці № А-332 одного з концтаборів Сибіру в 1924 р., куди отця запроторили більшовики, разом із ним перебувало близько сімдесяти народжених за колючим дротом російських дітей, яких забирали у матерів і як непотріб кидали у клітку. До п’ятирічного віку більшовики годували їх рештками їжі, яку не спожили в’язні, одягнуті діти були в лахміття, що залишалося від розстріляних в’язнів, різні хвороби та болячкки нівечили їх маленькі тільця. Через жахливі умови життя мало хто з нещасних міг дожити до цих п’яти років. Намагаючись підтримати дітей, о. Кипріян робив та роздавав їм «цукрових ангеликів». Хоча російські діти погано розуміли українську мову, він короткими реченнями розповідав їм біблійні історії, казки та вчив молитися; слізьми обмивав їхні рани, розтирав маленькі та худі рученята, а якщо хтось помирав, як згадував о. Іван Лебедович «він один брав «тіло зі соломи» і з любов’ю хоронив»…

Перед розстрілом в’язнів замикали в «клітці без даху», що містилася поза огорожею з колючого дроту. Нині о. Іван не зміг заснути: вранці від одного з в’язнів дізнався, що в клітці чекають на смерть двадцять засуджених до розстрілу хворих дітей. Сторожа табору обминала цю клітку, діти мали такий жахливий вигляд, що охоронці боялися навіть їх торкнутися. Отець Кипріян помоливсь і, взявши зі собою 22 «ангелики», незважаючи на завірюху, що лютувала на вулиці, пішов до дітей. Сніг настільки замітав, що за крок нічого не було видно, о. Іван уже думав, що заблукав, але Боже провидіння привело його до дітей. Коли зайшов у клітку, то жахнувся: в її куті, щось під снігом чорніло і ворушилося. Це були діти, які збилися докупи як цуценята, щоб якось зігрітися; вони замерзали… Отець Іван, коли роздавав їм «цукрових ангеликів», плакав. Плакав від безвихідності, що не може нічим допомогти, здавалося разом із ним плакали «ангелики». Він до останньої своєї хвилини розтирав їхні тіла, намагаючись їх якось зігріти, він бачив, як ангелятками на небеса відлітають дитячі душі…

Заметіль тривала чотири дні, й розстріл відклали. Коли метелиця закінчилася, то табірна сторожа знайшла тіло о. Кипріяна в клітці разом із замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика, який міцно стискав «цукрового ангелика».

 

Підготував Віктор Уніят-Карпович.