Житель Тернопільщини розповів про останній бій під Берліном

Я, Володимир Кулачинсьий, народився 24 червня 1926 року у Вишнівці. Моя мама, Ганна Островська, батько, Антон Кулачинський проживали у невеликому містечку Вишнівець, що розміщалось коло ріки Горинь. Був у мене брат Микола, якого енкаведисти закатували у 1941 році в Кременецькій тюрмі, тільки за те, що він був українцем. За Польщі я навчався у школі. Мав багато друзів. Добре пам’ятаю прихід совітів до нашого містечка 17 вересня 1939 року. Мій брат Коля казав мені, що добра не буде, як прийдуть москалі зі сходу то принесуть з собою біду нам, голод і смерть. Але їх ми, українці зустрічали з квітами і хлібом. Я був малий і боявся їх. Для мене вони були страшні, бідно одягнені, на худих конях,говорили лайливі слова та нагадували мені монголів з Чингісханом. Мені здавалось, що в одну мить накинуть аркан і потягнуть їхні ідоли мене, і забуду я свою мову та неньку Україну. Вони приїхали з сходу, і добре бачив, як поїли своїх худих коней, мали гумові відра, дерев’яні ложки, темні бляшані тарілки і обіцяли побудувати рай у нас, та почали навчати українців, як бути щасливими і радісними. І не так сталося. У школі, нам дітям, почали розказувати про якогось Леніна та Сталіна, про революцію, та про те, як всім буде добре і не треба платити гроші за товари. А в грудні 1939 року у мами забрали магазин, заборонили учням ходити у церкву. Нам розказували, що Бога немає. Почалися арешти. Людей десь вивозили. І саме страшніше, у нас відкрили катівні. Одну з них я сам бачив. Розміщена була недалеко від нашої хати. Страшні заґратовані вікна, великі двері. Туди постійно волокли побитих молодих хлопців і дівчат. Коля часто розказував, кого заарештували, а кого побили, і хто вже вбитий. Коло тюрми весь час були чужі люди. Перших людей у Вишнівецьку катівню привели на початку жовтня 1939 року. Спочатку їх катували тут, а потім відправляли десь дальше, одних у Кременець, інших у Дубно та Тернопіль. Для мене був страшний день, коли заарештували мого рідного брата. До того я ще не осмислював, що то таке совіти. Та коли до нас прийшли екаведисти, мамам почала мліти. Вона відчула, на які страшні муки забирають її кровинку. Адже відчувала, більше його не побачить. Я бачив і чув, як вони кричали до неї і до Колі, які страшні слова вони говорили. Це чужинці, нехристи. Та серед тих, хто прийшов по Колю був і єврей Кац. Він постійно вів торги з мамою та часто її обманював і почав працювати на енкаведе та розказував їм про якісь гроші, долари та червінці. Брата того ж дня забрали у страшну Вишнівецьку катівню. За що? Я так і не знав. Не знала і мама. Тоді були страшні морози, більше мінус двадцяти градусів. Цей день 10.12.1040 року я добре запам’ятав. Мама хотіла дати своєму синочкові теплий одяг, та вони насміхались, і сказали що “так согреєм, что ад райськой жизню казаться будет”.

     Мама плакала, втрачала свідомість, бо знала що совіти забирають від неї синочка на страшні муки, та нічого подіяти не може. Я не міг зрозуміти, за що? За те, що він любить Україну і є українцем. Ні, нас ненавиділи і хотіли винищити. Я біг за своїм братом, як його вели до катівні. І бачив та чув все, що говорили нелюди. Його завели до конюшні і там сильно побили. Коло муру мене перепинив енкаведист і хотів вдарити, але не дістав і злісно до мене розкричався:

-рано тебе єщо сюда, рано. Ти мал, пацан. Подростьош, возьмом і тебя, Всех пересядим. І к тебе черьод подойдьот. Слово даю, заберьом.

     Ці слова я дуже добре запам’ятав. Коли прийшов до мами, то нічого не розказував, що його в конюшні били. Вона так плакала, стоячи на колінах перед образами.

     До нас ще пару раз приходили енкаведисти, робили обшук, шукали то гроші, то зброю. Мене часто запитували, чи ніхто не приходив до нас з молодих хлопців. Я кожен день бігав коло катівні, хотів побачити свого брате, та не бачив. Там далеко, під охоронною водили інших, побитих, замучених, часто волокли за руки, чи ноги напівголих, закривавлених. Бачив я, як на допит вели Позіховського Євгена та Жураківського Михайла. Напівживі, понівеченні, мученні нелюдами. Я тоді уявляв, що і мій брат в таких муках страждає. На моїх очах це відбувалось, як під’їхала машина до тюрми і загрузили в мороз туди наших молодих хлопців і дівчат. Добре запам’ятав, як в холод, легко одягнену, закривавлену дівчину не вели, а несли і кинули в машину, ще сміялися кати.

– Дадім єй, єщо пять дохленьких хохлячков, чтоби согрели в путі. А неї було закривавлене лице і довге волосся, а на дворі більше двадцяти. Таких страхіть я ще не бачив. А коли прийшов до дому то зустрів двоюрідного брата Аркадія Островського. Я розповів все, що бачив і чув коло тюрми, та брат сказав, що ще страшніше буде. Бо вони принесли з собою червоне полотнище, а це означає, що тут полеться кров людська невинних.

     Я все думав про Колю. Де він? Може йому боляче? Адже він у пеклі. А там сатана, і не одна, мучить, катує. І їх бояться. Всі жителі кругом у Вишнівці перелякані. Бояться ночі. А може прийдуть і заберуть на муки. Тому навіть світла у вечері не запалювали. Хати почали закривати, менше по вулицях ходити. Тільки чути, то в одній хаті взяли молодого хлопця, то дівчину вивезли.

     У січні 1941 року до нас дійшла інформація, що Микола у Кременці. З Вишнівця їх там вже багато. Йшли чутки, що скоро почнеться війна з німцями і всіх полонених випустять, а інші казали, що відправлять десь у Сибір, а інші говорили ще про страшніше, всіх полонених постріляють.

     Червень 1941 року. Червона чума тікає і все знищує після себе. У Вишнівецькій тюрмі сиділи полоненні, так їх повбивали. Коли їх мертвих виносили з підвалів, то на таке було страшно дивитись. Багато людей було закатовано із навколишніх сіл. Добре пам’ятаю, як сестра (село Чеснівський Раковець) побачила свого замордованого брата. Таке могли зробити тільки нелюди. А Радковський Яся, побратим мого брата, що з ним зробили. Живцем різали пилкою. Міцерський Микола, живі пам’ятають , яких мук він зазнав від катів. Четвертований живцем. А Череватий Степан. Шкіру знімали з живого хлопця. Я це бачив, бо був п’ятнадцятирічним юнаком, все було цікаво, але і дуже страшно, дивитись на плач і сльози вишнівчан. У моїй свідомості відбився жах і злочин тих, хто так жорстоко знущався над людьми.

     Через пару днів сказали, що мого рідного брата закатували у Кременці. Мама мліла, місяць не могла ні їсти не робити. Так переживала від побаченого у тюрмі. Шукала там Колю. Але кати не лишали слідів. Замість совітів до нас прийшли німці і знову сльози та плач. Чужинці є чужинцями. Завжди приносять біду і смерть. У жовтні місяці я знайшов листочки, що було написано Колею. Там було багато цікавого. Прочитавши, я зрозумів, що це щоденник його життя за совітів до арешту. Там були імена і прізвища його друзів. Якби знайшли це, то в тюрму забрали б багатьох. Ось що я там прочитав:

“У нашому містечку Вишнівець у серпні 1939 року проживало 1667 українців, 738 євреїв, 221 поляків, 4 росіяни, що залишились після війни 1914 року”. Ще я прочитав про Вишнівецьку “Просвіту” та ОУН. Мамі вирішив не показувати, щоб не плакала. Там ще були написані імена, кого енкаведисти заарештували, де їх катують. Так вперше взнав про Бодасюка Федю, якого більшовики закатували у 1939 році в місті Гродному. А це побратим Колі. До мене часто навідувались братові друзі, ділились новинами, часто просили, щоб я передав деякі записки друзям. До одних я ставився з довірою, а до інших я пересторогою. Чому не знаю. Так швидко пролетів час німецької окупації, і знову явились визволителі. Нас молодих почали визивати до них. Мені сказали, щоб я готувався на фронт. Приходили і друзі. Вони радили йти у підпілля і воювати проти совітів. Але я пішов на фронт. Голодні і ненавчені до воєнних дій, були кинуті на Прибалтику під німецькі кулі. Нас вишнівчан там було багато. З листів Володимира до мами. «Прибалтика. Страшні бої в Естонії. Нас кидали в атаку і ми бігли, голодні, холодні, обдерті, але бігли, поряд падали вбиті і поранені. Та назад ніхто не повертався. Звідкись постійно з’являлися нові солдати, а німці були втомлені від стрільби і у них закінчувалися патрони. Ніхто не рахував мертвих. Так і загинули рідні брати моєї мами Юхим та Дмитро Островські. Напевно, їх послали в атаку баз зброї, і не навчили стріляти та ховатись від ворожих куль. Дуже тяжко було взимку. Ми мерзли, мокрі і голодні, в окопах, та час летів швидко і ніхто не усвідомлював, за що воюємо, проти кого. Навколо чужі люди, чужі землі. А політ-руки постійно казали: «комуністи переможуть і всі будуть щасливі».

     Мене часто викликав політ-рук і проводив бесіди. Він знав про мене все і про мого брата. Якось сказав що брата мого здав наш двоюрідний брат. Чому так сказав мені. Я довго думав і аналізував, хто зрадник. На наступній зустрічі я назва можливе ім’я зрадника мого брата. Він промовчав, і я зрозумів, що вгадав. Я не міг повірити, може провокація, може хоче щоб я щось сказав. Але він нічого мене не питав про моїх родичів і братів. Він тільки агітував мене поступити молодого в партію. Війна все посувалася до Берліну. Люди гинули, як мухи. Я рідко писав до мами, не було коли, та не було можливості. Листи часто перевіряли есбісти. Але я писав те що бачив і відчував.

     Ось ми і наблизились до Берліна. З листів Володимира до мами. “Дорога мамо! Ми під Берліном. Все в руїнах. Але люди кругом однакові. Мені здається що це Тернопільщина. Але тут і страхіття: море крові, бачу постійно знущання над молодими дівчатами- німкенями, ще майже дітьми. А знущаються тиловики енкаведисти, які зачищають все після фронтовиків. Я чув, як ті нехристи з насолодою обговорюють свої криваві подвиги над полонянками. Я не можу мамо на це дивитись.” Цей останній мій лист прийшов до Вишнівця 4 травня 1945 року.

     Кінець квітня 1945 року. Я проходив повз напівзруйнований будинок і почув дитячий крик. В одну мить я був там і побачив, як один прив’язував трирічну дівчинку до стовпа, а два інших схопили молоду маму дитини і тягнули в підвал. Вона кричала, дитина плакала. Я не міг на це дивитись. Пройшла одна мить і я на руках поніс дівчинку на Захід. За мною йшла її мама, яка зрозуміла, що лиха їм не зроблю. Там попереду були американські солдати. 18 червня 1945 року. Ганна Кулачинська отримала лист у якому було написано що її син 4 травня 1945 року пропав під Берліном. Пішов виконувати доручення і не вернувся з завдання.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ