Ні обіцянок, ні пробачень, – передвиборча «лафа» у Тернополі

Не знаю як ви, а я страшенно люблю отой період, який називають передвиборним. Бо в інші дні візьмемо хоча б поштову скриньку. Ну що там цікавого? Тільки реклама з побутовою технікою і платежі за комунальні послуги, від яких з кожним днем стає все страшніше і страшніше. А перед виборами скриньку відчиниш і все те,  що в неї напхали,  у дві руки не поміщається. Та найголовніше тут не кількість, а якість. У такі дні я хто? Маленький українець. В кращому випадку – пересічний. А перед виборами? Вельмишановний, дорогий, поважний… Читаю і сам собою гордитися починаю. Зростаю, так сказати, у власних очах.

Та що там звертання. Тут головне – обіцянки. Це ж якби відсотків десять виконалося з того,  що нам перед виборами обіцяють, то вже давно не ми б у МВФ гроші позичали. А вони у нас. І хоча я чудово знаю, що все написане у тих «бойових листках» різних партій і окремо взятих особистостей – це локшина, якою щедро обвішують мої вуха. Я на це не зважаю. Я починаю мріяти. А мріяти ж не заборониш. Я навіть у такі дні записничок купую і починаю у ньому нотувати,  як добре заживу одразу після того,  як кину папірця до урни. Ось це я собі нарешті придбаю, в цьому не відмовлю, цю давню мрію врешті-решт реалізую. Не життя, а казка.  І я у ній Іванко-дурник. Вірніше таким мене вважають ті, які у своїх передвиборних обіцянках не мають міри. В одній із своїх пісень Віктор Павлік чесно попереджає: «Ні обіцянок, ні пробачень». А ось наші кандидати на обіцянки дуже щедрі. А до пробачень за їх невиконання у них чомусь не доходить.

Ще мені у передвиборні дні подобається турбота, якою нас огортають бажаючі кудись там потрапити. Раніше вони надавали перевагу дитячим будинкам і позували на фоні діток з різними подарунками. Сьогодні ж концепція трішки змінилася – нині в моді АТО. Кожен кандидат вважає своїм обов’язком туди з’їздити, передати хлопцям ящик тушонки і швиденько сфотографуватися. Швиденько, щоб часом якийсь сепаратист з гармати не гахнув, бо ж так можна від переляку і штанці недешеві зіпсувати. І фотографуються настільки швидко, що тримають автомати не тим боком.

І все ж найголовніше у ці дні – неймовірна кількість нової інформації. Це ж аж тепер ми дізнаємося хто скільки «нажив» непосильною працею, у кого є яке рухоме і нерухоме майно за кордоном, хто з ким і коли займався чимось таким,  чим займатися не личить. Простіше кажучи,  брудної білизни перед нами вивішають стільки, що жоден «Тайд» собі з нею ради не дасть.

Так що не знаю,  як ви, а я страшенно люблю ці дні, які прийнято називати передвиборними. Бо як тільки вони закінчаться,  ми знову будемо витягати з поштових скриньок рахунки за комунальні послуги з жахаючими цифрами і на своїх мріях жити хоч трошки краще – доведеться ставити отой значок, яким ми відмічаємо кандидата, за якого голосуємо.

Андрій Березовчук.

Коментарі вимкнені.