Виборча програма для галичан

До парламентських виборів залишилася третина року, але досі невідомо, що нам збираються запропонувати ті, хто прагне отримати владу. Особливо ті, хто очікує на підтримку галичан.Що конкретно вони можуть запропонувати нам, чи мають для нас якусь особливу пропозицію?

Зрештою мешканці Галичини вже так звикли голосувати, орієнтуючись на симпатії до персони чи до ідеологічного спрямування політичної сили, що й не звертають уваги на таку, здавалось би, ключову справу, як виборча програма кандидата.

Кандидати про це теж знають, тому й заохочують свого майбутнього виборця гаслами, які не мають нічого спільного з конкретними заходами, які вони здійснюватимуть у разі перемоги. Заміть, скажімо, обіцяти в разі перемоги «всім виборця по 100 баксів», приколисують мантрами типу: «все буде гаразд».

Судячи з прогнозів, на цьогорічних виборах підтримку мешканців Галичини можуть отримати Об’єднана опозиція «Батьківщина», УДАР Кличка та ВО «Свобода». Які ж «месиджі» вони посилають нам за неповних три місяці перед виборами? Білборди опозиції з образами Яценюка і Тимошенко заявляють, що вони «об’єдналися заради України». Білборди Кличка запевняють, що «політика може бути щирою» чи «відкритою». А ВО «Свобода» не спромоглася на якусь серйозну обіцянку, крім «захисту української мови», що може означати відсутність конструктивних ідей.

Є ще, правда, заяви провідного київського націоналіста когось-там «розстріляти». (Судячи з виразу його обличчя під час виголошення цієї погрози, він охоче розстріляв би геть усіх).

Хоч би як, ці заяви не мають жодної конкретики щодо покращення життя у цій країні. Адже упродовж двадцятиліття української незалежності всі об’єднання політичних сил відбувалися «заради України» – ніхто досі не заявляв, що об’єднується заради Америки чи Росії. Зрештою, якщо вони й об’єдналися заради України, то яка користь з цього буде Галичині?

Слогани партії УДАР може й викликали б якщо не довіру, то хоч зворушення, коли б поруч з ними не було зображення Віталія Кличка. Це особа, яка все життя заробляла професійним мордобоєм, ніколи особливо не цікавилася, чим дихає Україна, тож ніяк не може бути щирою і відкритою в політиці, бо відразу вилізе її некомпетентність і невідповідність ролі політика.

А якщо загрозливу обіцянку київського «свободівця» екстраполювати на галицький ґрунт, то, враховуючи певну місцеву специфіку, можна припустити, що галицькі «свободівці» спочатку б воліли перестріляти одні одних, а потім вже взятися за всіх інших.

Тож нам, галицьким виборцям, з усіх цих заяв мало втіхи. Нам потрібні обіцянки

конкретних вчинків, наслідки яким можна буде відчути, а за невиконання яких можна буде спитати. Обіцянки дій, які стосуватимуться нашого життя в межах нашої батьківщини – Галичини.

Чи є у когось із нинішніх претендентів на місце у парламенті така програма для Галичан? Якщо є, навіть автор цих рядків зобов’язується взяти участь у голосуванні за них і в агітації на їхню користь.

Що б у цій програмі могло бути? Ну, наприклад, обіцянка добиватися того, щоб всі

посади у державних структурах і органах місцевого самоврядування, судової влади та МВС трьох галицьких областей, Львівської митниці, Податкової служби та залізниці займали мешканці чи вихідці з Галичини. Для чого ж нам тратити гроші і зусилля на навчання дітей, щоб потім вони поневірялися по якихось Луганськах чи Шепетівках?

Приватний же бізнес треба зобов’язати при оголошенні конкурсу на заміщення вакантної посади брати передусім місцевого фахівця, а з інших регіонів запрошувати тільки у разі, коли виявиться, що немає такого серед галичан. Це ж має стосуватися і некваліфікованої робочої сили чи персоналу.

Галичани також повинні мати пріоритет у викупі в держави чи місцевої влади земель і нерухомості у Галичині. Це ті базові пункти, що мають міститися у виборчій програмі кандидата, який розраховує на підтримку галичан.

Можуть бути, звісно, й інші. Типу «у разі перемоги на виборах обіцяю добиватися того, щоб:

– звільнити Європу від галицького заробітчанства;

– впровадити «карту Галичанина» і вимагати її визнання як проїзного міжнародного документа;

– впровадити курс історії Галичини до шкільних підручників;

– створити інститут вивчення та популяризації мов народів Галичини;

– захищати права української, російської та інших меншин в Галичині;

– на адміністративних кордонах Галичини поставити великі білборди на в’їздах: «Ми віримо в Бога» і «Тут діють закони».

Питання не в тому, які з цих гасел будуть реалістичними, а в тому, щоб кандидат в законодавчий орган держави від нашого краю мислив категоріями добра Галичини і її мешканців. Без цього нам не бачити ні добробуту, ні свободи, ні культури.

Бо зараз, поки Галичина спить і бачить сни про цивілізовану європейську «українську Україну», столичний Київ забирає її землю і нерухомість, обсаджує своїми васалами її систему управління, перетворюючи місцеву людність в обслугу тепер вже нової метрополії. Якщо Галичина не прокинеться сама, то буде, як у Шевченка: нові колонізатори «у сні її окраденую збудять», мовляв – досить спати, пора до роботи на нового пана.