“Росіяни встановили ціни за знищення 72-ої, 25-ї та 24-ї бригад, а за командира платили 1,5 млн.доларів”

Дев’ятнадцятирічний учасник АТО Микола Дорошков, мешканець Шимковець Збаразького району, нещодавно вперше за півроку перебування у гарячих точках Сходу України отримав десятиденну відпустку, під час якої завітав до редакції і поділився пережитим.
Потрапив хлопець на війну не випадково. Адже від минулорічного жовтня за контрактом служив кулеметником на БМП у 24-ій окремій механізованій бригаді в Яворові. Хоча перед тим навчався у Теребовлянському вищому училищі культури на режисера. Перервавши навчання, за покликом серця взяв академвідпустку та пішов до війська. У той час ніхто навіть уявити собі не міг, що через місяць − у листопаді розпочнуться бурхливі події на Київському майдані, що продовжились кривавими сутичками.
− Під час бойні на Майдані, − пригадує наш земляк, − на нашу частину здійснювались напади, так звані «тітушки» хотіли купити зброю або вкрасти.
А вже в березні ми з товаришами уже були відправлені на Схід. Перші втрати зазнали 19 червня − був вбитий командир батальйону Ігор Ляшенко, коли три години «зачищали» Ямпіль та Закотне. Після цього були Лутугіно, Дмитрівка Луганської області.
− Найгарячіше нам було в Луганському аеропорту, – каже воїн, − з якого зараз залишились одні руїни, він став нікому не потрібний. Там 30 серпня ми разом з 80-ю бригадою аеромобільних військ знищили усю Псковську дивізію.
До Новосвітлівки наша друга рота першого батальйону дійшла без втрат. А в Новосвітлівці, що за 18 км від Луганська, за перший же день втратили трьох офіцерів, згодом під час обстрілів загинуло 40 солдатів з роти, шестеро поранило, дехто з певних поважних причин поїхав додому. На День Незалежності обстрілювали нас з 4.30 год. ранку до 19.45 без перерви. Стріляли і «Гради» і пушки Д-30, міномети, гаубиці, «Урагани», «Смерчі», які мають дальність польоту до 120 км. Під вогнем ми сиділи, наче миші. Була команда лише тримати оборону.
Згадуючи перипетії, в які потрапляв з товаришами, Микола з жалем відзначив, що намагання українських воїнів допомогти державі чомусь не завжди оцінювались належним чином. До прикладу, коли відправили депутата так званої ЛНР Кисельова до Києва, щоб суд встановив йому відповідне покарання за сепаратизм, то через кілька днів бранець був відпущений на волю додому. Такі дії влади зовсім не підтримують дух військових, не кажучи про зради генералів.
− Ми знали, − запевняє кулеметник, − що росіяни встановлювали ціни за знищення 72-ої, 25-ї та 24-ї, нашої, бригади. Окремо к. Ставки піднімались кожен день. Продажні генерали здавали росіянам інформацію про нас і отримували свою долю. Нечесність генералів нам підтверджувало те, що коли вони приїжджали, жодна куля зі сторони Росії не летіла. Тому вважаємо, що 72 і 25 бригади були знищені за сприяння українського військового керівництва. Нас розбили вщент під Лутугіно, де залишились без техніки, навіть автомати мали через одного. Доводилось відступати пішки, долаючи шлях 20 кілометрів. Прикро, що наш запасний вихід, який ми зробили з Лутугіно, також був кимось «зданий».
Коли уже не було чим воювати 24-а бригада залишилась у спокійному Сватово, де люди не підтримують ЛНР, приязно ставляться до української армії.
Але навіть там хлопцям доводилось ночувати на вулиці під відкритим небом.
− Для нас, − зізнається хлопець, − це було уже звичним. Адже весь час спали лише по 4 години на добу у бронежилетах, касках на землі в окопах без ніяких спальників.
Прийшовши у відпустку, перші дні навіть не могли заснути на м’якому ліжку, лягали на підлогу.
Незабаром Микола має повернутися у частину, звідки знову поїде на Схід.
−Якщо ми не поїдемо, то смерті наших командирів, друзів, яких ми втратили, будуть марними. Ми мусимо їхати знову, щоб перемогти і не пустити на нашу батьківщину загарбників.
Шкода, каже хлопець, що люди збирають на допомогу воїнам, а їм нічого не доходить. − Одяг, взуття, бронежилети, – зізнається Микола, − ми купували за власні гроші або знімали з трупів. Багато наших гинуло від «Градів», від яких не рятують бронежилети, вони просто розриваються на клапті.
Незважаючи на усі жахи та випробування, які пройшов на війні, Микола мужньо збирається знову на Схід.
− Коли згадую ту маленьку, 7-річну дівчинку у Новосвітлівці, яку на руках доніс до бомбосховища, то зникають усі слабкості, бажання, забуваю про домашній затишок, хочеться лише, щоб пошвидше настав мир і мусиш його відстояти.
Микола разом з товаришами мовчки збираються захищати батьківщину, не називаючи себе героями, не вимагаючи належного лікарського обстеження і лікування, ні іншої уваги. Вони такі молоді і такі дорослі водночас, йдуть робити свою просту чоловічу справу − захищати рідну країну, без зайвих слів і пафосу, як належить воїнам.

Ірина СИСКО, Народне Слово