«Ты, с**, хотел независимой Украины? ..вот тебе, с**, независимая Украина» – як Беркут знущався з людей

“…мій знайомий Руслан розповів, що коли його били арматурою, не тільки кийками, а бив беркут і тітушки, казали при цьому так: «ты, сука, хотел независимой Украины? ..вот тебе, сука, независимая Украина».

Найдовша моя розмова була з Василем зі Львівської області…На Грушевського тоді пригрівало сонце, ми сиділи на пагорбі. ..І я знову уявляла собі ту картину, з життя захисників-майданівців, бо Василь описував її дуже емоційно, дуже палко і відверто…Йому 45 років. Він -підприємець.

“Це було тоді, коли були бої. Але саме того дня боїв не було, а була імітація атак. “беркут» підходили-відходили, можливо, разів тридцять. Ми вже навіть не рахували. Коли ми сиділи біля вогню вже під ранок, хтось казав, що атака, штурм, вже навіть ніхто не підіймався. Знаєте, як у тій казці: «вовк, вовк,вовк!!!» Люди бігали, вовка не було, а потім, коли насправді з’явився вовк, люди просто не повірили. Оце і в нас, щось на зразок того. Була десь година четверта ранку. Декілька днів з нами провів один чоловік. Ми нікого тут раніше прізвищ не питали. Хтось міг правдиве ім’я сказати, хтось неправдиве. Він називав себе «майор СБУ у відставці». А я одразу подумав, що колишніх майорів СБУ не буває. Він був непоганий, не знаю, чи дійсно майор. Він постійно щось «беркутам» кричав. А вони ж у «памперсах» стояли. Морози, холод. А він їм: «та ви ж повідморожуєте там, чим ви дітей будете робити?».

Він на барикаду вилізав і кричав увесь час. Я став якось біля нього. Він мене запитує: « а ти з гранатомету стріляв?». Я кажу: «стріляв». Каже: «стрільнеш?». Я йому: «треба буде – стрільну». Він: «у мене тут є дві «мухи»..ми зараз їм….! Вони нас так, б..ть, дістали. Зараз покажемо!». Я дивлюсь на нього – начебто адекватний, а може й ні. А він мені показував на беркутівців, котрих він собі візьме, а мені тих, що у горі пропонував. Я йому кажу, що з «мух» не стріляв. А він: «єрунда, стрільнеш». Він мені це все каже і я розумію, що людина або мух не знає, або щось таке з нею не те. Я його звів помаленьку з барикади і кажу: «представтесь», – а він мені: «бувший майор СБУ». Я йому : « а тут ви хто?». Я тут командир 28 сотні. 28 сотень, мені здається, тут не було ще тоді. Я кажу: « а де ж ваша сотня стоїть?», – а він: «та отут на Інститутській». А тут якраз «правий сектор» влаштував таку стрільбу з петард ..солідну. І я бачу, що у людини дуже велике нервове напруження, бо хтось витримує, а хтось і ні. У кожної людини – свій запас міцності. Якраз на барикадах можна оцей запас міцності перевірити, але звинувачувати людину у тому, що він у неї невеликий – ніхто не має права. І от майор мені здавався неадекватним трохи. Я йому сказав: «давайте так, ви зараз швиденько ідете на Інститутську, збираєте свою сотню і бігом сюди». Я його випровадив за оцю другу барикаду, а хлопців, що на вході стояли попросив, щоб не пускали його сюди, бо у людини дах від перенапруження зірвало. Він собі пішов. Я майже про нього забув; повернувся на свою барикаду… дивлюся ,а у мене хлопчик стоїть з гранатометом. Я про майора думав, що у людини з головою негаразд. А тут гранатомети ні з того, ні с сього з’являються. А це – серйозна провокація може бути. Я до того хлопця сказав, щоб він зліз. А він ще так гордо стоїть, бо гранатомет на плечі тримає. Попросив показати. Узяв у руки. А гранатомет виявився якийсь легенький дуже. А ще темно було…я придивився ,а це – пожарний брандспойт. Він імпортний, зі шкіряною такою штукою, щоб рука не мерзла, з ремінцем шкіряним. А вигляд у нього, як у гранатомета, особливо для тих, хто не розбирається. А навколо – місяць світить, вогонь горить і цей хлопець по барикаді ходить з гранатометом. Я його спитав: «ти де це узяв?», – а він каже: «та як де? мені майор дав». Я питаю : «а як з нього стріляти взагалі?»..Він: « та осьо, він мені показав, цей майор. Тут така пружинка є – її нажимаєш..». А та пружинка для того, щоб прокладка не вилетіла, я так зрозумів. Я кажу: « а приціл? Як прицілюватися?». Він мені: «то як? У оту дирку..». Я кажу : «хлопче, ти гранатомет бачив?..ти знаєш, що з отієї дирки вогонь вилітає.». Він мені «знаю..і шо». А потім такий стоїть, думає: «..то я шо – смертник?». І ми з хлопцями, що поряд були, хвилин 20 сміялися ,а той сміх був такий нервовий…Я собі зараз аналізую, що можливо щось і у чай добавили. Бо людей, звісно, тотальна більшість була щирими, але були і ті, котрі травили. І ці випадки відомі. Але ми сміялися майже безперестанку. Я сказав, що отой брандспойт нам треба зберегти. І коли буде «музей Майдану», ми обов’язково його віддамо туди, як гранатомет. На жаль він тут пропав, коли була остання атака на Грушевського.

Ми багато людей втратили…і я думаю, – кращих. 

Як люди себе проявили!..Як діти себе проявили!!! 

..Я у житті трохи бачив, але коли діти 18- 20 років..і коли ти у їхніх очах не бачиш страху, взагалі… Спочатку я думав, що вони не розуміють. Тут же можуть вбити! Дуже багато людей тут було із відхиленнями, на Майдані.Вони сходились через харчування, через одежу. Але саме на барикадах, я б сказав, були діти не такі, як усі. Щось в них є ОСЬ ТАКЕ, навіть не знаю, як назвати… Діти Індіго. Вони не з такого тіста зроблені, як ми. Вони зовсім по-іншому мислять – це гарантія. У мене таке враження було, що ми є окремо, а оцих дітей закинули з якоїсь планети. Ми розуміємо, що тут можна вмерти, а вони цього не бояться. Я пам’ятаю оті кадри, коли ще студентів били, – стільки разів передивлявся. Студента б’ють, а у нього очі квадратні… Віне не звик, що його можуть бити. У нашого покоління, якщо б ударили – реакція, що можуть і вдруге, – роби щось у відповідь. А його вдарили, а він піднімається здивований, бо як це? Вони ж не мають право. Його знов б’ють,він знову падає і знову піднімається. Діти – виховані інакше за оцих 20 років Незалежності, хто б що не казав. Їх не били! Вони виховані у зовсім інших умовах. Це не Мордор, не Союз оцей. Де Макаренко з його системою..Не били тут дітей!! Вони протестують. Вони з середини протестують. Я бачив їхні очі – це не прості очі. На барикадах взагалі у людей – очі специфічні. Навіть не передати цього. Коли автобуси горіли, а в нього – три каменя на автобусі, і ти йому кричиш : «втікай, бо ще доля секунди і затопчуть…», – скільки ж їх товкли! Але він поки оті три каменя не кине – не біжить. А коли біжить – в нього думка, що він же влучив. І сміється! Сміється, коли стріляють, гранати летять…І я думаю, йолки-палки, це ж яким треба бути! Тут приходить афганець, розповідає про 86 виходів..і скільки солдат брав. Екіпіровка в нього така – супер-пупер. Криголам мав титановий. Розповідає гарно. А діти біля нього сідають – слухають. Роти повідкривали. І тут слово «штурм» , «атака»… Я так – раз-раз – афганця немає. А криголам лишив. Він побіг, а оці молоді, вони не давали бігти старим. Соромно було!! Іноді страшно було, чесно кажу. Але як я міг боятися, коли він не боїться. Коли йому 25 років ,він ще нічого не бачив. Я не маю право боятися коло нього.

Я стою тут і розумію, що за мною моя дружина, моя дитина, моя мама. А дивлюся на «беркут» і думаю, хто за вами? Невже там стоїть їх жінка ,яка кричить: «стій тут, бо я хочу, щоб мене оббирали до останнього. Стій тут, бо я хочу, щоб в нас суд був такий фальшивий.» – ? це ж не правда. Це стояли люди тупо за гроші. Я не бачив беркутів нормальних. Можливо, вони десь і є, але тут їх нормальних не було. Це люди – з 100% вивихнутою психікою . Тому що забивати до смерті людину немає право ніхто, а тим більше людина, яка наділена владою і формою. З чого тут усе почалося? Почалося з тупого порушення усіх внутрішніх інструкцій отих беркутівців. Коли били по голові, коли били по декілька разів, коли били по тих місцях, по яких не мали право бити. Коли били лежачих. Отоді я зрозумів – щось не те, держава не тих людей набрала. Вони б’ють і тоді, коли бачать, що людина помирає. Не дають їй шансу вижити. Б’ють на смерть. Коли людина витягується вже у предсмертних конвульсіях, а він її просто добиває – це контрольний постріл. Коли тут впритул здоровенний лось розстрілював медиків з пістолета, лише тому, що у нього був пістолет А під час останнього штурму, коли вже по «беркуту» почали стріляти – з’явився тваринний страх!! Так, вони тут герої, але коли по ньому стріляють – це дитина, тому що у нього мозок дитячий. Не може людина з нормальним мозком такі речі витворювати. Це ненормальні люди. Це держава виховала тупий Мордор.

А серед ввшників і дівчатка стояли. Ввшники навіть посміхнутися могли. А от «беркут»… Не знаю, хто вони, але це не люди, не українці!

Наш Отець Олександр попав у Маріїнському парку у полон і мій земляк попав, Руслан, йог там били дуже сильно. Його жінка тоді накрила якимось плакатом, трохи землею присипала і ввечері визвала Автомайдан – його забрали. Він у мене зараз у місті, лежить у лікарні. Я нещодавно з ним розмовляв. Руслан розповів, що коли його били, арматурою не тільки кийками, а бив беркут і тітушки, казали при цьому так: «ты, сука, хотел независимой Украины? ..вот тебе, сука, независимая Украина». Така людина не може бути громадянином України. І це не одна людина, і не один раз. Скільки разів його били – стільки вони повторювали. А траплялося це неодноразово, він цю фразу добре запам’ятав!

А у панотця я теж був у лікарні. Його жінки відібрали у «беркута». У нього – і струс мозку, і шви на голові, і зламана рука. Він до них у полон попав. Ми ,коли з ним спілкувалися, – людина пам’ять трохи втратила, – росповідав, як його і у палатку кидали, де усі вже були мйже мертві ,але рухалися. Така маса, що рухається, – повна палатка. Коли я про Руслана розповідав, панотець пригадав, що йому так само повторювали про «Незалежну Україну».

У мене пам’ять якась така стала, бо кантузило трохи… Граната перед лицем вибухнула – морду трохи розбило, добре, що хоч до неї не примотано нічого не було. Бронежилет пробило, навіть не побачив одразу…

А їх нам тільки спонсори давали ,а звідти, зі штабу, ніхто не копійки не дав.

Жінка шуткує, каже, що з пам’яттю провали, то гроші тепер можна брати без контролю…

А сину у мене, 14 років, дуже хотів на барикади. Я його привіз. Думав, він так – фотографуватися, у контакті показати ,чи ще де, як усі. А він тут на барикаду як став … Я його поспати намагався відправити, бо ми 12 годин тут стояли, а він відповів, що не хоче. І навіть фотографії його не цікавили. Він тут тягнувся до будь-якої роботи.

І взагалі люди які тут ,як мурахи прибирали. Пам’ятаю жінку на шпильках, а вона ту бруківку носила з усіма. Я спочатку на це дивився як на випендрьож, але ж то не так! Зрозумів, що це поклик у людей, і він однаковий. Тут і багаті люди були і дуже бідні. Серця однакові. А сина я потім додому відвіз, а він там почав збиратися серйозно: каску, сумку з речами… Жінка давала йому ліки спеціальні, щоб проспав автобус. Бо він уже тут записався у оборону. Він же ще у школу ходить – дитина. Але скандал такий дома був…Він ще досі ображений.

На барикадах, скільки нас людей було, а навіть найменшої зачіпки за мову не траплялось. Щоб хтось комусь, що ти не на тій мові – ніколи. А у нас різні люди були, у тому числі і росіяни з Москви, з Пітера.”

Віка Ясинська