Як змінилося за півтора року життя в окупованому Криму

Трагічні події на сході нашої держави дещо затьмарили проблему окупованого Криму. І навіть економічна блокада півострова, організована кримськими татарами та громадськими активістами, лише на деякий час сколихнула загальний інтерес до анексованої території. А далі — тиша. Натомість — суперечливі чутки про життя кримчан під окупацією, від «Крим на межі голодної смерті» до «всезагального благодєнствія». Щоб побачити все на власні очі, журналіст «УМ» побував у Криму.

Пішки — до «нової РФ»

Наш шлях на Крим почався з перетину держкордону в пункті «Каланчак». Перше, що кинулося у вічі, — громадська блокада, вибудувана в 2 етапи: за 3-4 км від кордону і, власне кажучи, на кордоні. Молоді люди в балаклавах перевіряють багажники приватних авто на предмет контрабанди. Фур iз товарами не видно. Жодної. Кажуть — від початку блокади з тиждень іще були спроби прорватися на Крим, але вони швидко припинилися.

Після перевірки на прикордонному пункті з українського боку підходимо до так званого «російського кордону». Перше, що дивує, — відсутність буферної зони. Метрів за триста від обох прикордонних пунктів винесені бетонні блоки — і все. Українські та російські прикордонники працюють на відстані 10-15 метрів один від одного. Одразу згадалися події березня 2014-го і на думку спало крамольне: в разі бойових дій вогонь буде вестися впритул. Швидко відганяю цю думку і рушаю далі. Біля бетонних блоків «росіян» отримуємо міграційні карти і крокуємо в напрямку прикордонного пункту. По ходу фіксую, що узбіччя відгороджене парканом із колючим дротом, тож обійти пункт полями не вийде. Крім того, кажуть, що там усе заміновано.

На вході на півострів нас зустрічає сучасний пункт пропуску з написом «Російська Федерація. Автономна Республіка Крим». Варто визнати, що зроблено все по-людськи. Якщо на нашому кордоні ми чимчикували по бездоріжжю вздовж відбійника, то тут стоять вказівники, є передбачені для перетину кордону забетоновані пішохідні доріжки, огороджені зеленою решіткою. Проходимо до митного контролю: одноповерхова будівля з гарним ремонтом, кондиціонерами та турнікетами. Біля турнікетів стійки, за якими сидять російські працівники митної служби і перевіряють документи. В’їзд здійснюється за внутрішнім паспортом (але бували випадки, коли додатково вимагали закордонний). Усі дані вносяться в комп’ютер, а на міграційній картці ставлять необхідні відмітки.

Нахамити «хохлам» — свята справа, тож до нас мають претензії про нерозбірливий почерк у паспортних записах. Здвигаємо плечима і проходимо на територію «нової РФ». Впадає в очі, що жодного кримчанина серед прикордонників немає. Яскраво виражений російський акцент змушує задуматись над деякими нюансами російської окупації.

На виході нас зустрічають таксисти. До Сімферополя довезуть за 3500 рублів (приблизно 1200 грн.) Не знаючи цінової політики, дуже легко потрапити на цю вудочку. «Маршрутка» з прикордонного Армянська коштує 217 рублів (приблизно 70 грн.). Йти до Армянська 3,5 км, тож бадьоро крокуємо туди. Можна, звичайно, взяти таксі від прикордонного пункту, але платити по 100 рублів з людини якось не хочеться.

Безлюдний Крим, зате — під триколором

О 07:50 прибуваємо до Армянська. До речі, кордон найкраще переходити з 04:00 до 08:00, оскільки потім «маршрутки» ходять украй рідко. Наша — о 08:55. Ледве купуємо один квиток, а за другий домовляємося з водієм (300 рублів не критично). Водій невдоволений: «Нащо ви взагалі купували квитки? Вони завжди є у водія!». «Маршрутка» переповнена, однак з’ясовується, що 80% пасажирів їдуть до сусіднього Красноперекопська. Питання, навіщо продавати квитки на рейс до Сімферополя, який іде раз на півтори-дві години, людям, яким їхати буквально 15 км, зависає в повітрі.

В Армянську реалії «нового русского мира» одразу ж постають перед очима. Гарно оформлений російський кордон — просто показуха для України. Армянськ, який раніше був вузловим пунктом на стику Крим—Україна, тепер безлюдний. Палац культури, який почали будувати до окупації, лежить у руїнах.

Схожу ситуацію спостерігаємо по всьому північному Криму. Місця для розгортання військових баз там немає, отже, розвивати щось для Росії не має сенсу. Вбита дорога, по якій торохкотить наш автобус, порожні вимерлі села. Північний Крим більше нагадує Чорнобильську зону, ніж курортний регіон. Випалена земля і мертва інфраструктура. Єдина радість за всю поїздку — українська мова, почута в туалеті Красноперекопського автовокзалу в розмовi прибиральниці та касира.

За три години в’їжджаємо в Сімферополь. Кам’яний напис із назвою міста дбайливо пофарбовано в «триколор». От чого-чого, а цього добра там вистачає. Щоб не забували, що Крим тепер Росія, прапори північного сусіда майорять майже на кожному стовпі. Раніше там були українські та кримські, але тепер стяг із тамгою можна побачити лише біля держустанов. Частина тролейбусів також пофарбована в синій, білий і червоний, але при цьому на них лишилися українські написи. З триколорами змагаються георгіївські стрічки. Вони всюди: на дверях магазинів, стовпах, білбордах, на авто тощо. Помічаємо і нові номерні знаки — пафосний код регіону «777» замінили на звичайні собі «82». Схоже, план перетворити Крим на «російське Монте-Карло» прогорів. У самому Сімферополі, на перший погляд, змінилася одна річ: з’явилися стовпчики з назвами вулиць, за обрамленням більше схожі на рекламу салону ритуальних послуг (напис на білому фоні у чорній рамці).

Кому в Криму жити добре?

Перше, що беремося перевіряти, — чутки про голодну смерть кримчан унаслідок економічної блокади півострова. Варто зізнатися, що вони дещо перебільшені. Товари в Криму є. І їх цілком достатньо. Переважно російського виробника, хоча до блокади було навпаки. Єдине, на що вплинула блокада, — ціни на них пішли вгору. Принципово купуємо українські товари (залишки на складах чи контрабанда — неважливо). Татари до запитання «А є що-небудь не російського виробництва?» ставляться з розумінням.

Російські товари на 30-50 рублів дорожчі (10-17 грн.). Три кілограми хороших помідорів обійдуться фактично в 300 р. (майже 100 грн.), а м’ясна вирізка — в 450 рублів за кілограм (150 грн.). Що стосується інших товарів, то в 5-10 магазинах ви знайдете практично один і той самий скромний вибір за нереально високу ціну. Зате музичні інструменти можна купити дешевше, ніж в Україні. Наприклад, різниця на електрогітарі складе від 1000 до 3000 гривень. Продавці кажуть, що це пов’язано з відсутністю попиту. Зате в Криму дешевий бензин — до 40 рублів за літр (11-13 грн.). Щоправда, це не впливає на ціни за проїзд у громадському транспорті — маршрутка в Сімферополі коштує ті ж 12 рублів (4 грн.), що і в Києві.

Купівельна спроможність у жителів Криму різна. Найвищі пенсії мають ветерани війни та військові пенсіонери. «Мене все влаштовує. Володимир Путін добре підвищив нам пенсії. От цього разу ще на 2000 рублів більше стала. Не встигаю навіть усе витрачати. Скільки мені, старій, тих грошей треба», — з гордістю каже мені 91-річна Поліна Тимофіївна. А от тим, хто працює чи нещодавно вийшли на пенсію, вижити непросто. «У мене пенсія 10 000 рублів. Це тут узагалі не гроші. Сходити в магазин — це 2-3 тисячі рублів, щоб купити щось нормальне. А ще одяг, комунальні послуги і дорога. Влітку туристичного сезону не було, тож зробити хоч якісь запаси не вдалося», — розповідає 53-річний Сергій з Євпаторії, який планує переїжджати в Україну. Скаржаться на зарплату і молоді люди. «Мої друзі працюють лікарями. Заробляють по 7-10 тисяч. Це дуже мало. Вони вимушені йти на 2-3 роботи, щоб прогодувати сім’ю, бо ціни ростуть ледь не щодня», — ділиться стоматолог Олексій, зазначаючи, щоправда, що його професія все ж дозволяє йому заробляти досить непогано.

Соціально-культурний рівень півострова теж змінився. «Понаїхало багато кримінальних елементів. Грабунки стали частішими, постійно якісь махінації і невідомі народи східної національності, які поводяться, як їм заманеться», — ділиться знайома бухгалтер Ольга. Ми теж стали свідками, як у центрі міста невідомі молодики східної зовнішності (але не кримські татари) влаштували бійку. Різниці між «своїми» і «не своїми» ніхто не шукає — Ігоря, який до Криму приїхав зi Смоленська, пограбували серед білого дня при вході до «маршрутки» на Ялту. «Було взагалі-то вільно, але щойно я підійшов до дверей, навколо мене зібралися люди, мене фактично затисли. Ще й жіночка, яка нібито випадково сіла на моє місце, якось уже дуже довго вставала — видно, тягнула час. Коли вже я зайшов, вона вийшла «подихати повітрям», а чоловік, що був позаду, вийшов «покурити». Обоє, звичайно, не повернулися, а гаманця мого й слід пропав», — розповідає він.

Крим підцензурний

Російська цензура — річ страшна. Раніше Сімферополь був веселим містечком, тепер перехожі і пасажири громадського транспорту зберігають гробове мовчання. Не говорять навіть про погоду. На обличчях часто читається напруга вперемішку зі страхом. «Живемо, мов відрізані від світу», — ділиться зі мною знайома Оксана.

Контроль російського інтернету — не міф. Спробував зайти на кілька українських сайтів — отримав звістку від провайдера: «Відвідування сайта заблоковано Комітетом цензури РФ». Та ж історія і з відео: моя спроба знайти на youtube фрагмент передачі канала «Россия 1», де розповідають, що «Сирія — це наша земля», завершилася попередженням — заблоковано постановою Генпрокуратури РФ. Програма телепередач теж не вражає розмаїттям: російські серіали, російське та радянське кіно, старі телепередачі по всіх каналах. Цілодобово. Винятком є канали для дітей, спортивні канали та декілька кнопок «з американщиною». У прайм-тайм натрапляю на передачу «+100500». Хто не знає: ведучий коментує смішні інтернет-ролики — з триповерховими матами. Нагадую, що час іще цілком дитячий, так що юні глядачі, потайки від батьків, цілком можуть віддати перевагу цій програмі, а не, приміром, «Ну, постривай».

Те, що пишуть газети, — окрема тема для кандидатської дисертації. «Комсомолка» і тут — попереду всіх. Там і «Порошенко клянчить в ООН зброю», і коментарі Аксьонова, що «блокада — це спроба України зайняти чимось власних радикалів. Щоб сиділи в палатках, їли сало, жерли горілку і не заважали». Подібного матеріалу вистачає у кожному виданні, тож чітко розуміємо, чим забита голова пересічного мешканця окупованого Криму.

Що з цим усім робити — питання і до міністерства інформаційної політики, якого ні в Криму, ні в Україні не видно й не чутно, і до влади загалом. Бо без чіткої стратегії повернення Криму в Україну діла не буде. І розраховувати лише на те, що «нового руського патріотизму» кримчанам вистачить ненадовго, не варто. Втім у мене самого, людини, що більшу частину життя прожила в Криму, всю поїздку в голові крутилася одна думка: «Слава Богу, що нині я живу в Україні».

УМ