«Малопольську треба будувати в центрі Чорткова»

Якось липневого недільного вечора біля будинку теперішнього «Карітасу» випадково довелося почути розмову двох чоловіків і однієї жінки.

Один із них, придивляючись до будинку, висловився на польській мові: «То вшистко наше, польске». Коли я наблизилась ближче, почула, як жінка, змішуючи польські слова з українськими, говорила: «Малопольську треба будувати в центрі міста». Я віддалилась, і про що далі говорили, не слухала, бо не надала цьому значення. Однак згодом ця випадково почута розмова наштовхнула мене на невеселі роздуми.
Якщо ця розмова стосується будинку «Карітасу», тобто колишнього польського кляштору, або, може, будівлі, де в цей час знаходиться швейна фабрика, то постає запитання: чому ма-лопольська? на чиїй землі? Не будемо торкатись давньої історії, вдамося лише до подій, коли Галичина була окупована поляками після Першої світової війни.
Чому польська армія воювала з українцями за Чортків (так звана Чортківська офензива)? Чи знайдеться в історії, аби українці завойовували чужі землі? Були окупантами? Наші ж завойовники нищили мову поневоленого народу, звичаї, національні надбання та розбудовували свої святині, інші споруди, і говорити після цього, що це все наше?
Згаданий кляштор займав немало родючих земель, де було заведено солідне господарство, на якому працювали безземельні українці. Чому на своїй споконвічній землі вони були безземельними? Чому на наших теренах завойовники розбудовували свої колонії? У моєму рідному селі Ромашівка на той час було небагато поляків, навіть костелу не було, тільки церква. В той же час школа була на польській мові, лишень дві-три години на тиждень викладали «рускі єнзик». Хто згадав слово “Україна” чи “українці”, називали бидлом, гайдамаками. У Звинячі, окрім польської, була приватна українська школа, та й та була закрита польськими візитаторами (інспекторами). Хотілося б дізнатись, чи у незалежній Україні польська спільнота у приватних школах теж терпить такі пересліду-вання, як ми, українці, у 30-х роках минулого століття? А ще згадати військові пацифікації по селах, коли нищились портрети наших письменників, навіть ікони, виконані в українському стилі. Два брати з мого села – Павло і Степан Онищуки, здобувши освіту, не отримали учительської посади, тому що не перейшли на римо-католицьке віровизнання.
Коли ми вивчали у школі історію Польщі, боляче сприймали невдачу повстання проти царської Росії. На все життя запам’ятався арешт польського повстанця Оскерка (це приблизно 1863 р.), котрого засудили на 15 літ каторги і вислали в Сибір, за ним поїхала його наречена Дозя Грабовська. Ми, українці, не можемо байдуже ставитись до трагічної історії під назвою Катинь. Скільки там більшовики стратили полонених польських офіцерів, визначних науковців, ксьондзів. Це був цвіт польської нації.
Чи знає про це пані, яка намірена будувати «малопольську» на своїй землі? Чи знає ця пані історію чудової музики «Полонез Огінського», правильніше, прощання з Батьківщиною?
Такі спомини навіяла мені випадково підслухана розмова молодої панянки з двома чоловіками.
Чорне не назвеш білим.

Марія ШТЕПА, м. Чортків, журнал “Золота пектораль”.