Дмитро Фірташ хоче стати «сеньйором помідором», посунувши селян Заліщицького району

У Заліщиках хочуть встановити пам’ятник помідору. Аби лиш це не стало поганою прикметою. Тутешні жителі помаленьку опускають руки. Вирощування помідорів для них більше традиція, ніж прибуток. Аби дізнатися, де і як ростуть найвідоміші на всю країну “заліщицькі” помідори, кореспондент “ВЗ” вирушила у мальовничий край над Дністром.

У кожному дворі — «буди»

Заліщики – містечко невелике. Тут мешкають десять тисяч осіб. З гори, що у сусідньому селі Хрещатик, усе місто, як на долоні. З трьох боків, наче півострів, Заліщики оперезує Дністровський каньйон. Клімат тут прирівнюють до середземноморського. Овочі та фрукти достигають на два-три тижні раніше, ніж на решті території області. До 1939 року тут був центр виноробства. Процвітала й помідорна справа. Але у містечку томатами не займаються – хіба продають. На стихійному ринку біля автостанції за кіло правлять від двох до п’яти гривень. Вирощують соковиті овочі у навколишніх селах. Найбільше – у Добровлянах, що неподалік райцентру.

…За “будами” (так місцеві селяни називають теплиці. – Авт.) села майже не видно. У Добровлянах мешкають майже дві тисячі людей. Заробітки за кордоном тут не вельми популярні – роботи у селі по горло. Хіба молодь шукає кращої долі у європейських країнах чи у США.

На поличках, що прибиті до воріт місцевих ґаздів, – червоненькі томати. Це знак для перекупників: овочі в ящиках чекають, коли їх повезуть на базар.

Подружжя Зваричів – пані Марія та пан Богдан – багато років займаються вирощуванням помідорів. Чоловік за фахом зоотехнік, жінка колись працювала на галантарейній фабриці. Коли обоє лишилися без роботи, зайнялися овочівництвом. На городі мають дві “буди” – по п’ять соток кожна. У них вирощують помідори – шість тисяч кущів трьох сортів: “примадонна”, “семко 18” та “куманьок”. На городі ростуть перець, огірки, капуста.

“За сезон один кущ дає три-чотири кілограми помідорів, – розповідає пані Марія. – “Бавитися” з томатами починаю у січні. Спочатку у касети сію насіння. Через 10-12 днів воно сходить. За місяць розсаду висаджую у відкритий ґрунт. На початку квітня пересаджую у теплицю. Від моменту посадки помідор дозріває за 90 днів. У середньому один важить 150-200 грамів. Через день збираємо по півтонни помідорів.

Кропимо кущі за порадою агронома і лише за потреби. Хімікати дорогі, та й треба знати, що до чого. У дощі, коли більша вологість, доводиться боротися з різними болячками. А коли спекотно, як цього літа, овочі не хворіють. За сезон кропимо два-три рази. Востаннє – за місяць до дозрівання”.

Перші помідори зривають у 20-х числах червня. Урожай селяни збирають до сере­дини серпня. На два місяці село перетворюється на гуртівню, звідки перекупники тоннами вивозять томати. “Перші помідори продавали по 10-12 гривень, – розповідає пан Богдан. – Тепер – по чотири. Виходить, на кілограмові маємо прибуток гривню, а перекупники – три. На базарах немає місця для виробників”.

Молода картопля і перець наступають на п’яти томатам

Добровлянець Петро Покровський із дружиною кілька років тому “зрадили” томатам і перейшли на молоду картоплю. “Біля тих помідорів треба ходити, як біля малих дітей, – пояснює чоловік. – Вчасно не покропив чи вчепилася якась болячка – все прощай, урожай. На початку березня у теплицях посадив 12 соток картоплі. Наприкінці травня зібрав майже три тонни. Здав по п’ять гривень”.

Місцева жителька Любов Андрушко раніше була підприємцем. У селі тримала свою перукарню. Та великі податки і малі доходи повернули жінку на землю. Із томатів, якими займалася багато років поспіль, пані Люба “перекваліфікувалася” на солодкий перець. У дворі має дві теплиці по п’ять соток. “Після смерті батьків самотужки займатися помідорами стало важко, – розповідає. – Із чоловіком вирішили садити молоду картоплю. А наприкінці травня, після збору урожаю, на те місце садимо перець. За тиждень будемо зривати. Ратунда буде десь через місяць. Із перцем не треба панькатися, як із помідорами. Перець не хворіє так часто – за сезон лишень два рази кропимо. Зараз перекупники за кіло солодкого перцю дають десять гривень. Як буде потім, важко сказати. У районі його повно садять”.

Пані Люба каже: овочівництво великих прибутків не приносить. “Якщо розділити зароблене на цілий рік, виходить десь по тисячі-півтори на кожного щомісяця. Добре, якщо встигнеш, коли можна вигідно продати. Якщо навезли купу овочів, ціна падає».

«Виростити помідори важко, та ще важче продати»

Не відстають від Добровлян у помідорному змаганні й інші навколишні наддністрянські села – Синьків, Бедриківці, Колодрібка, Городок, Касперівці.

У Городку у 195 дворах мешкають 715 людей. З понад чотирьохсот працездатних лишень сімдесят мають офіційну роботу, стільки ж вирушили на заробітки за кордон. Інші живуть з того, що виростять на городі. Худобу селяни не тримають. Невигідна це справа. На першому місці овочівництво. Та про колись прибуткові помідори говорять, зітхаючи. Раніше, коли люди з ранку до ночі гарували на колгоспних ланах, все одно вдома садили помідори. Селяни з ностальгією про ті часи згадують, мовляв, менше садили – більше толку було.

Подружжя Мандзюків – Петро та Мирослава – займаються помідорами на професійному рівні. У минулому він – столяр, вона – швачка. Тепер подружжя із ранку до ночі “вишиває” біля томатів. Мають десять великих теплиць, у яких цього року прийнялося 16 тисяч (!) помідорних кущів. “Таких теплиць ніде в околиці немає, – хвалиться ґаздиня. – Вони з Голландії. Усередині вмонтоване опалення, повне підключення. Одна коштує 37 тисяч гривень”.

У теплицях працює уся родина – шестеро людей. Попри це, великих статків фермери не мають, швидше, тримаються на плаву. Земля Мандзюків знаходиться у ризикованій місцині – біля Дністра. “Коли у 2008-му році була повінь, – з болем згадує пан Микола, – усі теплиці затопило. Зазнали великих збитків – навіть насіння не повернулося. Тоді держава виплатила компенсацію – аж півтори тисячі гривень”.

Збувають свою продукцію перекупникам. Самим стояти на базарі не виходить.

“За бус платимо 90 гривень плюс витрати на бензин. На один рейс йде близько тисячі гривень. Щороку усе дорожчає: соляра, плівка на теплиці, насіння… Треба вкласти чималі гроші, аби зібрати урожай, та ще важче його продати. Ціни на овочі нестабільні. Один день помідори на базарі дорожчі, бо мало завезли, а наступного – дешеві, бо багато завезли. Це не ринок, а базар. Держава не виділяє дотації на овочівництво. Якщо так і далі піде – помідорна справа у краї заглохне”, – каже пані Мирослава.

«Нас називали спекулянтами»

Томати на Тернопільському Подністров’ї вирощують споконвіків. Ще за часів Австрійської імперії звідси тоннами залізницею відправляли абрикоси, персики і помідори до Відня та Варшави. Кожен сільський ґазда знав стандарти, відбирав овочі згідно з ними. Найменший брак – закупівельник припиняв будь-яку співпрацю.

Коли Тернопільщина опинилася під Польщею, уряд організував у Заліщиках «Городню школу», де вчили займатися овочівництвом. У радянські часи місцевим господарям довелося натерпітися поневірянь.

“Проклинаю ті часи, – хмурить брови Добровлянський сільський голова Степан Гуцуляк. – З 1978-го по 1983-й рік із району заборонили вивозити помідори. На всіх дорогах у сезон стояли пости, які шукали овочеву контрабанду. Секретар обкому партії називала нас спекулянтами. Що тільки селяни не робили, аби вивезти за межі району помідори. По полях на вантажівках тікали, човнами ящики через Дністер переправляли… Міліція тоді добре на селянах заробила. Кого з помідорами ловили – за хабарі відпускали. У 81-му, щойно з дружиною перебралися у нову хату, прийшли міліціонери і розібрали теплицю, де ми вирощували розсаду. У людей, які самі не розібрали “буди”, колгоспним трактором усе валили. Потім все притихло, людей перестали рухати. Коли був гарний урожай, за сезон можна було на помідорах заробити 5-6 тисяч карбованців. На ті часи – це новенькі “Жигулі”.

Та свято на “помідорній вулиці” над Дністром тривало недовго – до здобуття Україною незалежності. Подорожчання плівки, добрив, агрохімікатів на початку 90-х змусили багатьох “помідорників” відійти від справи, започаткованої їхніми дідами.

А тим часом…

У селі Синькові Заліщицького району на всю потугу будується гігантський тепличний комплекс. Олігарх Дмитро Фірташ, який звідси родом, вклав у справу 150 мільйонів євро. На початку вересня запустять першу стадію тепличного господарства. Після цього розпочнуть зводити другу. “Це буде найбільше тепличне господарство у світі, – хвалиться голова Заліщицької райдержадміністрації Олег Барчук. – Там будуть вирощувати помідори, огірки, перець. Селяни матимуть роботу. Уже з вересня у сучасній теплиці працюватимуть півтори сотні людей”.

Загальна площа тепличного господарства Фірташа 48 гектарів.

Жителі Заліщицького району занепокоєні такою конкуренцією. Побоюються, їхні овочі стануть незатребуваними, коли запрацює теплиця олігарха.

Нагадаємо, у роки юності Дмитро Фірташ починав свій “тернистий” шлях у великий бізнес із вирощування помідорів і квіточок у рідному Синькові.

Коментарі вимкнені.