Ольга Скопівська братову могилу шукала все життя

Життя людини інколи буває доволі складним, наповненим жорстокими випробуваннями, і лише із плином часу все стає на свої місця. Аби віднайти інформацію про брата, Ольга Скопівська (у дитинстві Жмурко), яка зараз проживає на Львівщині, витратила дуже багато часу. Зрештою, все її життя глибоко пов’язане з трагічними спогадами дитинства.

Народилася пані Ольга у Настасові Тернопільського району у 1938 році. Виховувалась у сім’ї разом з трьома братами. Іван і Ярослав були старшими від неї на шістнадцять та чотирнадцять років, а Євстафій – на 8 літ. Зважаючи на таку різницю у віці між нею і старшими братами, жінка знає про них дуже мало. Лише з розповідей мами запам’ятала, що Іван був дуже наполегливий та вольовий, а Ярослав мав трохи м’якший характер. Обох поєднував патріотизм та бажання захистити рідний край. Після закінчення місцевої школи брати вступили до Тернопільської гімназії і вчилися на відмінно. Відтак хлопці поповнили лави юнацької Організації Українських Націоналістів і пішли у підпілля. А кредом їхнього життя став відомий вислів: «Свобода або смерть».
Відтоді сімейство Жмурків зазнавало постійних переслідувань. Ярослав, якому був лише 21 рік, загинув у бою під Настасовом. А про Івана ніхто нічого не знав. У 1946 році матері вдалося зустрітися із сином єдиний і останній раз.
– Покійна мама розповідала, – пригадує Ольга Михайлівна, – що їхня розмова тривала лише півгодини. Слова, сказані Іваном у той день: «Не плачте, мамо, мене вб’ють, але ми не дали приспати народ», навіки закарбувались у пам’яті рідних. А ще він казав, що підпілля треба очищати від зрадників. І небезпідставно. Іван загинув через зраду у 1948 році поблизу села Базниківка Бережанського району. Першим убили провідника ОУН Івана Ковальчука. А після тривалого бою, розуміючи, що їхні сили нерівні, Іван разом з охоронцем Ковальчука – Василем Городецьким спалили всі документи і підірвалися на гранаті. Про це Ольга дізналася лише через багато років. Як і про те, хто, за переказами людей, видав геройських повстанців.
…Відколи з Іваном перервався зв’язок, їхня сім’я теж пережила чимало випробувань. Спочатку до тюрми посадили батька, а потім і маму.
Доглядала за Олею тітка і сусіди. А батьків після тюрми вивезли до Сибіру. І лише через тринадцять років, у 1960-му, вони повернулися додому. Відтоді сім’я постійно шукала Івана. Перші відомості мама отримала через два роки. Вона потайки зустрілася з незнайомцем, який знав про Івана багато і був про нього хорошої думки. Він повідомив, що Іван був нагороджений високою повстанською нагородою, але не знав, чи він живий.
Згодом Ольга Скопівська продовжила пошуки сама – зверталася до різних інстанцій, писала листи, розмовляла зі зв’язковими, шукала по архівах і навіть за кордоном. Лише через вісімнадцять років пошуків, коли Президент Ющенко дозволив розсекретити архівні документи КДБ, Ольга Скопівська отримала відповідь від столичного СБУ. І через 62 роки після трагічної події дізналася, де і за яких обставин загинув її брат Іван. Для мешканців Базниківки його прізвище також стало відкриттям, адже більше як півстоліття на спільній могилі поряд з двома прізвищами інших повстанців замість прізвища «Іван Жмурко» було викарбовано слово «Невідомий».
Тепер, коли пані Ольга усе дізналась, на місці загибелі героїв вона встановила та освятила пам’ятник загиблим повстанцям. А на Настасівській школі нещодавно освятили меморіальну дошку на знак пошани братам Жмуркам. Напередодні цього Ольга Михайлівна як сестра отримала посмертну нагороду брата – орден Срібного Хреста.
І тільки зараз, через багато років, відшукавши братову могилу, Ользі Скопівській стало спокійно на душі, а пережите згадує, як страшний сон.

Любов ТИМЧУК

Газета “Сільський господар плюс”