Принагідні мандрівки. Чому варто повертатись у Теребовлю?

Коли приїжджаєш у місто не вперше, є певні очікування. Треба, аби щонайменше було не гірше, як минулий раз, а, пріч того, додати нових місць та вражень.

Хоча, якщо розважити, то ніщо не можна побачити таким, як бачив колись. По-перше, спрацьовують «мертві петлі» пам’яті — цебто образи з часом аберуються до невпізнаваності, на них нашаровуються деталі, побачені деінде; дещиці посилюються, інші затираються. По-друге, «А час іде і все без коректур», як писала Ліна Костенко, і за собою тягне всю компанією з місцем та дією. Тож навіть по тих саміських місцях ходиш зачудовано.

Тож, пройти однаковим маршрутом теж не можливо. Навіть сто перший приїзд до Теребовлі (мова загалом, але конкретно зараз про неї) містить частину першого разу. Деякі точки становлять окістя лабіринту, або ж основу лігатури, яка заплутуючи, тягне тебе сюди.

Є кілька місць та відчуттів, на яких для мене тримається Теребовля. З першого – Підзамче, костел Петра й Павла, і кілька будинків (та їхніх дворів), достеменної адреси яких я не знаю, але що вони розташовані на головній вулиці Князя Василька, то натрапити на них просто. Про відчуття трохи пізніше.

З усію повагою до замку, його літописності та має статичності його руїн, він не викликає у мене надмірного збурення емоцій. Надто він очевидний та помітний. А ось маленькі хати, що проросли в його тіні — інша справа. Зокрема, цей – із сецесійними квітами, флігелем, великими вікнами та химерними формами. Від дороги його запинає бузок. Власне я лиш цьогоріч звернула увагу, що то бузок, бо втрапила саме в час його цвітіння. Був полудень, сонце смалило й розтоплювало, посилюючи запахи. На ґанку сиділа жінка. Вона, згадуючи минуле (у розмовах то завжди відправна точка), казала, що раніше тут було в рази красивіше, а тутешньому бузку більше, ніж півстоліття. Я розглядала, як його гілки вросли в метал огорожі, вкотре рефлектуючи про цілісність органічного/неорганічного буття й те, як сусідство єднає їх.

Дорогою вниз спускаюся в центр, минаючи установу, чиї двері проймають масивними латунними ручками в поєднанні зі склом. Це вступ до іншого – міжвоєнного теребовлянського надбання з його ар-деко й функціоналізмом. Ця геометрична маса навалюється на тебе балконами, вікнами, сходовими клітками. Всім лінійним начинням, усіма оригінальними дверима, де (увага!) збереглося автентичне скло, і в ньому ти відображаєшся й множишся, розглядаєш себе любовно. Ці лабіринти сходів, що закручуються й перекручуєшся, а ти, в намаганні їх розглянути якнайліпше, просто плутаєшся та губиш голову від круговерті, кайфуєш цебто.

Майже в самому центрі — кам’яниця, де поштові скриньки означені написом «пусті». Ще під час одного з перших візитів відкрила для себе цей будинок. І ці довгі ряди поштових скриньок мають щось магнетичне, надто ж напис. Щораз піднімаючись на другий поверх, дивлюсь в овал дзеркала креденсу, виглядаючи там заблукалого допельгангера.

Костел Петра й Павла. Мені подобається те, як колони кидають тіні на шаховий ґанок. До речі, – ще одне відкриття – кількість колон ззовні та всередині співпадає. Мені завжди хотілось потрапити в храм, але ніяк не випадало нагоди. І ось нарешті трапилось. Враження тим сильніші, що наразі там ремонт і зчищають стару фарбу, перший ярус у риштуванні. Я піднялась на горішній рівень платформи, звідки можна було докладно розглянути кесонові стелі — і сказати, що така зміна масштабів вражає – то не сказати нічого — тебе просто накриває безкінечною геометричною досконалістю.

Помежи названими точками – дворики. І це більше про відчуття. Дворики переплітаються й переливаються, сходи зростаються одні з одними, як коріння дерев, вікна вглядаються  одні в одних, коти перебігають дорогу й показують напрямки, бузок пахне божественно. І спускається той стан, коли лишаєшся один на один із містом – а це означає звернути не знати–куди, посидіти під сосною, перейти річку, зайти в під’їзди, триматись за поручні, зазирати у вікна, розглядати ліпнину, ступати кахлею, звертати по кілька разів на одну й ту ж вуличку.

Теребовля – це легкість фіранок, якими тут чомусь часто запинають двері. Вони майорять на вітрі, відкидаючи мереживні тіні. І це місто така ж легке. Воно не нав’язливе та півпрозоре, трохи примарне й ефемерне. Тут губишся, аби знайти себе в іншому місці. Або в час наступного приїзду. Тому сюди треба повертатись, аби разом із вражіннями знаходити себе.

Анна Золотнюк.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *