Теребовля ще сама не з’ясувала: вона більше місто чи все ж таки ліс

120 літ тому англійський філософ Ебінізер Говард оприлюднив свою теорію утопічного міста-саду. Ідеального бургу, що поєднує в собі найкращі риси міста й села. А 800 роками раніше вперше в історичних джерелах згадується Теребовля, моє рідне місто, котре своєю появою засвідчило зовсім іншу концепцію градобудування чи то градовиникнення — ідею міста-лісу.

Історія Теребовлі — це історія боротьби двох стихій: людської та природної. Власне, основна версія походження назви бургу — від слова «теребити», себто «викорчовувати ліс». Так град і поставав у змаганні з природою. І тим актом нищення дерев, творення поміж них острівця людського існування місто відразу загнало себе в оточення, ніби навмисне хотіло встряти у виснажливу сутичку з лісом. Відгородити себе від усього зайвого й мати повсякчас заняття, ніби важливу місію. Завше зоставатися на своїй хвилі.

На сліди цього давнього методу урбанізації можна легко натрапити у слов’янській міфології й топоніміці. Маємо не лише Полісся, себто таку собі територію бургів на місці лісу (по лісі — polis), а й божество на ймення Полісун. Останній — бог хижацтва та вовків, тому polis — це простір, де homo homini lupus est. Відповідно урбанізація (те саме «полісся») у свідомості нашого народу — доба хижацтва.

А де є хижаки — там не обійдеться без жертв. Ще один варіант походження назви Теребовлі: від слов’янського «треб» — «жертва». Себто для успішного розвитку чимось доведеться пожертвувати: або місткістю, або лісистістю.

Іноді здається, що Теребовля ще сама не з’ясувала: вона більше місто чи все ж таки ліс. І поки вона не зробила остаточного вибору, не написала з цього приводу офіційної заяви й не засвідчила свій вибір гербовою печаткою, боротьба триватиме.

А Теребовля й далі намагатиметься примирити свої Інь та Янь. Або постійно налаштовуватиме їх одне проти одного.

Боротьба триває на всіх напрямках. Місто взято в щільне лісове кільце. Та водночас воно неначе приголублене. Досить бургові запозіхатися — і ліс уже пеленає будинок. Обвішує його мохом, кущами й деревцями, ніби прикрашає різдвяну ялинку. Мабуть, ностальгує за фабрикою ялинкових прикрас, дах котрої зараз облюбували ялини.

Одне з найяскравіших вражень моєї юності пов’язане з іншою закинутою спорудою — незакінченим будинком культури. Зоставлений напризволяще, він так обріс «джунглями» надовкіль, що здавалося, ніби хтось звів домівку для маленького лісу, аби приручити його та одомашнити. Щоб дикі дерева й кущі перетворити на садок-бонсай чи кімнатну оранжерею. Ті рослини, правда, замість того, щоб слухати виступи колективів народної самодіяльності та різноманітних ВІА, чули тріск битого скла під ногами випадкових блукальців, крапання води, що стікає з дірявого даху на сцену, лопотіння голуб’ячих крил замість оплесків та інший ембієнт від міста-деміурга.

Проте невдовзі хащі розчистили. Від того будинок став ще закинутішим і занедбанішим, ніби в нього відібрали останню надію. Надію стати приручителем маленького лісу. Заклиначем дерев.

Фраза Тараса Прохаська, що завше треба бути готовим до лісу, актуальна в Теребовлі як ніде інде.

Теребовля вийшла з лісу. Постояла трохи, подумала, а тоді назад до нього повернулася. Подумала, що в лісі безпечніше. Можна собі партизанити, час до часу роблячи набіги, переховуватися від зайвої уваги, від усіляких правителів, завойовників і туристів. І навіть якщо ви нічогісінько не відаєте про славетну теребовлянську партизанку, як і про історію самого бургу, то це аж ніяк не означає, що її не було й що вона аніскілечки не славетна, а якраз навпаки — це найбільша їй похвала, бо її досі не викрито.

Місто настільки звихнуте на всілякім камуфлюванні, на різних маскувальних техніках і практиках, що намагається все на своїй території вдягнути, як не в берізки, то в дубки. Тицяє ці дрібні деревця та кущі всюди, де тільки може, як старша галицька жіночка образки й фігурки-нецке по закутках старого креденсу. Так не любить порожнечі, особливо в зимову пору, що завішує голі дерева омелою, мов ялинковими прикрасами (ох уже ця ностальгія за фабрикою).

Іноді ліс засилає свої сили в тил ворога, бомбардуючи місто насінинами та спорами, що проростають згодом травами, кущами, деревами й мохом, сподіваючись таким чином перевести територію бургу під свою юрисдикцію й остаточно викорінити все міщанське. Місто ж у відповідь вдає, ніби недобачає усіх вилазок лісу, але просто любить переховуватися, мандрувати берегами й пустелями своєї Внутрішньої Монголії, тому дозволяє це все.

Врешті, ота омела над головами перехожих ледь не на кожному кроці — чим не любовна гілка сюжету цієї драми? Знак готовності до примирення, палкого примирення поцілунками. Зелений прапор лісо-містової любові, під котрим і поєднується теребовлянський Інь-Янь.

Зрештою, що зостається тим, хто проминає місто у своїй вічній дорозі: розгледіти за лісом місто й упізнати в його абсолютно рослинних методах розростання та руйнування риси лісу. Бо доки є вони обоє, доти є наше ідеально-неідеальне місто-ліс Теребовля.

Назарій Заноз, Тиждень