У цьому давньому монастирі на Тернопільщині була обсерваторія

Як на мене, руїни часто бувають цікавішими за відносно вцілілі, а тим більше, відновлені пам’ятки. Вони, принаймні, більш натуралістичні та, сказати б, природні, а коли геть романтизувати, то руїни мають свій дух – ніде час не відчути так тактильно. Надто ж, коли руїни в мальовничому місці, як ось Святопреображенський василіянський монастир, він же Підгорянський – височіє на горі, звідки видно околиці, з іншого боку – ліс.

Є щонайменше два способи ознайомлення з пам’ятками. Перший, то приватне накручування, а друге – знайомство під чиєюсь егідою. Цього разу був непоганий сплав прослуховування історії від директора теребовлянського туристично-інформаційного центру Степана Зелінського та зосередження на власних емоціях. Додам, що екскурсія відбулась під час туристичного воркшопу, який відбувся в Теребовлянській ОТГ за сприянням програми DOBRE.

Вид із Підгорянського монастиря.

Переказувати все почуте не буду, бо про то є достатньо інформації. Передам лиш кілька штрихів, зосереджуючись на особливо цікавих деталях історії. Перша писемна згадка про монастир датована 1650 роком, йому передувала дерев’яна будівля. Серед того, що дійшло до нас: руїни монастиря та брама, оборонна вежа, келії. Оглядати все це можна довго – розглядати камені, дивуватись тому, як давні будівничі могли спорудити такі міцні стіни, зробити склепінчасті стелі, що досі вражають монументальністю та красою.

Підходимо до оборонної вежі – вона непогано збереглась. Пан Степан розповідає, що, крім власне оборонної функції, вона виконувала й іншу – на третьому поверсі розташовувалась обсерваторія. Коли запитую про те, наскільки часто ченці мали приміщення, де слідкували за зоряним небом, відповідає, що це унікальний випадок в Україні. Зрештою, сама брама теж цікава – є бійниці, отвори для мушкетів, родзинка — ніша, звідки на нападників зливали окроп чи смолу. До речі, остання була дорогим задоволенням. Приміром, у теребовлянському замку найчастіше частували ворогів простим окропом. А ось тутешні монахи були не з бідних. До речі,  в XVI столітті в монастирі мешкало 19 ченців, а це багато, адже середня кількість монахів у монастирях Поділля рідко перевищувала п’ять осіб.

Переходимо туди, де колись містились келії. Але цікавлять не стільки вони. Степан Зелінський показує великий мурований конус, що звужується догори й до нині виглядає вцілілим – це піч. Її використовували для приготування їжі та обігріву келій.

Відтак просто ходжу між трав і каміння – непогане заняття, скажу вам. Відтак йду, аби було видно панораму – Серет, Гнізна та геометричні візерунки городів. Мандрівка триває далі, але то вже інша історія.

Анна Золотнюк.

загрузка...

Comments are closed.