Щоденник євроатлантиста. Якби я була Януковичем
Відверто кажучи, ніколи не було бажання ні в кого перевтілюватись. Тим більше в Президента України Януковича. Але все, що відбувається в країні останнім часом – суд над Луценком, чеські “шпигуни”, ходіння по канату в ситуації з Тимошенком – таки змусило на кілька хвилин уявити себе на його місці.
Отже, якби я була Януковичем, я б не могла не поставити собі питання: які дивіденди принесли мені як Президенту відкриті кримінальні справи проти Тимошенко чи Луценко? Чи не відбувається часом так, що переслідування Тимошенко за такими явно притягнутими за вуха справами робить з неї в очах виборця не корупціонерку вищого розряду, яка під час свого прем’єрства тільки те й робила, що махлювала з нещасним бюджетом й перевищувала службові повноваження, а навпаки – ледве не найчеснішого політика. Бо народ же розуміє: за рік “копання під неї”, нинішній владі так і не вдалось нічого серйозного накопати. І навіть, якщо в кого були підозри у якихось серйозних зловживаннях з боку Юлії Володимирівни як прем’єра, то Генпрокуратура їх успішно розвіює. Засудження Тимошенко таким чином, має ефект її відбілювання.
Якби я була Януковичем, вже б не один раз поцікавилась: чи не переборщили, випадково, з затриманням Луценка? Щоб не говорили, але це навіть найбільш жорстоким борцям проти корупції в Європі не продаси – п’ять місяців в тюрмі без жодного суду за якихось 4 тисячі євро пенсії водію. І що краще: змінити йому запобіжний засіб, ризикуючи лише тим, що деякі політики-опозиціонери скажуть, що влада злякалась, чи гнути свою лінію до кінця, щоб довести, що влада не боїться нічого, і тим самим продовжувати налаштовувати проти себе і частину власного населення і весь цивілізований Захід? Звісно, не президентська це справа – юридичні тонкощі вивчати, але на місці Президента я б все-таки поцікавилась, щоб убезпечити себе від зайвих “наїздів” зі сторони якого-небудь Баррозу хоча б мінімальним юридичним прикриттям: на якій підставі Луценка утримували без жодного суду майже п’ять місяців в СІЗО?
Я б поцікавилась, що дала мені як Президенту справа, відкрита проти Кучми? Чи вона допомогла переконати людей всередині країни і на Заході, що правосуддя в Україні насправді невибіркове? Чи, може, залучила на президентський бік усіх тих, хто щиро сподівався всі ці роки на те, аби справа Гонгадзе нарешті була доведена до кінця? Чи, може навпаки, посилила підозри в подвійних стандартах – поки одні сидять у СІЗО, інші покійно можуть роз’їжджати по Ялтах і Москвах? Чи, може, ця справа покращила президентські стосунки з західними політиками та опініонмейкерами, які, так сталось, є гарними друзями Віктора Пінчука?
Я б все ж поцікавилась, чи насправді Євросоюз готовий, закривши очі на справи Луценка і Тимошенко, якнайшвидше закінчити переговори про Зону вільної торгівлі з Україною і вийти на підписання Угоди про Асоціацію? Чи все ж може підкоригувати свої наміри не в найкращий для України бік, якщо історія з Луценком й Тимошенко продовжуватиметься у подібному дусі?
Якби я була Януковичем, то не могла б не помітити, що з мене свідомо чи несвідомо ліплять образ якогось злопам’ятного, мстивого і дріб’язкового чоловіка. Мені показують фільми про чеських шпигунів, примушують мене повірити у те, як це небезпечно для країни, просять “добро” їх вислати. Кажуть, що це нормальна практика – в рік в середньому висилають з України до 10 іноземців за подібні справи – і нічого. Дарма, що ніхто ніколи про ці скандали раніше не чув. За Ющенка щось подібне було з росіянами та румунами. Але тоді про це Україна дізналась від росіян та румун. А цього разу чомусь самі українці винесли скандал “назовні”, розкрутили, спровокували дискусію. Я б поцікавилась у своїх радників, чому так старанно МЗС хотів цей дипломатичний скандал замаскувати, і чому так само старанно СБУ його робила топовою новиною дня (якщо не тижня)? Чи не тому, щоб показати, що український Президент тільки тим і займається, що вже майже півроку думає, як помститися Чехії за притулок екс-міністру Данилишину?
І я б поцікавилась, кому вигідно, щоб у Президента України шаленими темпами формувався імідж людини, яка думає, що контролює ситуацію в країні, але насправді рухається по траєкторії, яку визначає не сам. Я б поцікавилась, в який саме момент так сталося, що Президент перестав здаватися багатьом сильним і впливовим?
Я, звичайно, можу допустити, що Янукович – Президент не з особливо допитливих, і йому вистачає тих пояснень, які йому дають вірні (чи не дуже) радники. І його насправді може мало обходити, чи дають йому правдиву картинку того, що відбувається, чи створюють ілюзію, що все буде “чьотко”?
Але якби він тримав перед собою реальну картинку, то знав би: Україна зараз сприймається як країна, якою рулять хлопці, які в свій час явно не награлись у комп’ютерні ігри. Це коли по приколу вибирається нова мішень, а потім все залежить від настрою і кількості вільного часу – можна, забавляючись, потрохи вбивати, можна просто наздоганяти і цілитись… І що недоступніша мішень – тим більше шансів перейти на новий рівень, тим більше адреналіну. Макаренко, Діденко, Іващенко? Круто. Луценко? Ще крутіше. Кучма – чому б не спробувати і таку мішень для приколу? Тимошенко? Що буде далі? Закінчення гри?
І це, звичайно, вже тільки Віктору Януковичу вирішувати, чи таке сприйняття керівництва України йому як Президенту пасує…
Коментарі вимкнені.