Яка професія у Тернополі – найдавніша

Привілеї носини зброю, відповіальність за оборонні споруди і навіть утримання від громади надавала певним тернополянам їхня приналежність до тієї чи іншої професії. Але, як і тепер, найбільше у місті було простих роботяг, які просто платили податки.

“Міщани тернопільські трудилися переважно рільництвом, але і ремісників між ними не бракувало, інвентар міста Тернополя вичисляє їх достатню кількість, як на тодішній час,” описував у 1893 році найдавніші професії нашого міста отець Петро Білинський у своїй розвідці “Тернопіль і його околиці”.

Згадки про заняття перших тернополян знаходимо уже в документах, які граф Ян із Тарнова видавав у 1550-х роках. Є вони і у привілеях польських королів, наданих нашому місту в різні часи, і в інвентарі, відготовленому у 1672-му. Останній документ – особливо детальний. Природньо, що деякі з тодішніх занять уже давно зникли.

Війт, радці і пушкар

Серед перших професій у Тернополі, за які їхні преставники отримували плату, були адміністратори – війт і радці, тобто колеги сучасних міського голови і депутатів.

“Раді міській, яка тепер часи у майбутньому обрана буде, як і всій владі міській і тій, що керує справами громади, за приписами права німецького діяти дозволяємо… Опріч того, аби поселення заможнішим і люднішим стало, вимірятиме наш війт місця для будови або терени,” розписував обов’язки тодішніх чиновників засновник міста у 1550-му.

Оплату війта і радців-депутатів Ян з Тарнова не означив, але натомість постановив, що до громадсько важливих професій належать пушкар і перукар.

“Також пушкарю, який цілому місту служить, кожен міщанин з дому свого щочвертьроку по два золотих, а комірники по золотому давати будуть зобов’язані. Також перукареві власники домів по золотому, чиншовики по три денарії давати будуть,” передбачав Тарновський.

А обов’язком місцевих римо-католиків було утримувати ще й священика – власники будинків платили йому по грошу, а винаймачі – по півгроша.

Ремісники – спекулянти, кравці, кушнірі…

Займалися тернополяни у XVI столітті також торгівлею, і вже тоді відомі були професії “перекупка” та “перекупник”. Стояли такі люди на Старому Ринку, згадкою про який до наших днів є однойменна вулиця у сучасному центрі міста.

Не бракувало у і професійних броварів, як про це можна судити з документів. Адже кожен тернополянин міг утримувати свою броварню для себе. Якщо ж хтось її не мав – мусів обов’язково іти у пивоварню власника міста. Існували і торговці горілкою. Єдиною умовою було платити податки на користь міста. Нагадаємо, що тепер, згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення, “виготовлення або зберігання без мети збуту апаратів для їх вироблення – тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”. Це, як не як, а 51-170 грн.

Але особливо чисельними та згуртованими у старому Тернополі були, як виглядає шевці і кушнірі. Недарма вони мали не тільки власні цехи, а й відповідали за дві оборонні башти Тернопільського замку — Шевську і Кушнірську.

“Часті напади татар приневолили ремісничі цехи просити про привілей утримувати свою зброю. Відповідні привілеї не збереглися, але є ще грамота, якою Замойський (власник міста на початку XVII ст. – прим. ред.) на просьбу кравецького цеху відновив їм 29 лютого 1636 року привілей мати свою зброю, в якому йдеться: можуть мати свої риштунки, як от рушниці, мушкети і шаблі, іншу зброю для міської оборони,” згадував отець Петро Білинський.

Відтак у давнину приналежність до певної професійної спільноти особливо виокремлювала деяких тенополян.

Золотар і землероби

Небагато працювало у Тернополі XVI-XVII століть ювелірів або ж золотарів, як тоді казали. І все ж, один їхій виріб прославив наше місто. Це — оправа Євангелія.

“Здавна славився Тернопіль і золотарями. Про це свідчить майстерна, з опуклою різьбою, оправа Євангелія 1649 року, що зберігалося у Надставній церкві…” пише Любомира Бойцун у книзі “Тернопіль у плині літ”.

У центрі оздоблення видання, за словами краєзнавця, було зображення розп’яття, а навколо — святі тайни.

У книгу майстер помістив срібну дощечку з написом: “Пильністю і трудолюбієм ієрея Миколи при храмі Чесного хреста Господнього, і всіх християн, облачив у красу це Євангеліє напрестольне року “АХИ” (1650-го прим. ред.) місяця червня дня 29 Іван, золотник тернопільський”.

Де саме у Тернополі і скільки часу працював золотар Іван невідомо. Але пам’ять про нього живе досі. Натомість невідомими, але не менше важливими для міста були тисячі простих трударів, яких колись хвалили і згадками про яких спекулювали у радянських книгах. Саме ті люди — працівники п’ятьох млинів, рибалки зі ставу, підприємці і землероби, що часто жили поза оборонними стінами, у передмістях, забезпечували життя громади та ще й віддавали кожного 12 вепра на панський двір. Зрештою, недарма у Тернополі існує навіть вулиця Медова — про бджолярів у нашому місті відомо також із 1550-го. І з кожного пня-вулика вони щороку на святого Михайла повинні були платити власнику міста по півтора гроша, пише 20 minut.