10 тернопільських випадкових (і не зовсім) деталей року, що минув (фото)

Спочатку я думала підвести список під одну з деталей, котра мені подобаєтьсь, та показати її різноманітність. Але ж  кінець року та його початок. Час підсумків та гарячкових планувань. А ще загострення розуміння того, що все так не буде, і будуть зміни – позитивні чи негативні.

Тому вирішила подітися своїми знахідками минулого року. Всі вони різнорідні, та свідчать про гетерогенність середовища: Тернопіль багатошаровий та еклектичний, місцями кітчевий, але я не про те.

Мабуть, звичка, що найбільш потрібна у місті, — біблійне відділяння зерен від полови, відчуваєш себе Попелюшкою, котрій мачуха зробила крутий мікс вагонки, пластикових вікон, автентичної ліпнини, столітніх чи коло того дверей (продовжте список самі), а ти з того вже розбираєш. Що варто сказати, то це те, що ентропія вона й тут зростає. І ліпшого меншає. Але є добрі новини — все століттями сформоване, засіяне так глибоко, що концептуально його не вирвати. Там чи там вилазитиме щось з там тих часів, промальовуватимуться абриси чи вивільнятиметься genius loci.

Отже, коли я вже зробила вступ і виправдала еклектичність цієї добірки, то в добру путь, viator.

1. Федьковича, 12. Тут я замешкала цього року. Якщо коротко, то досвід проживання у будинку, чиє зведення датують ХІХ століттям, неймовірно крутий та концептуально відрізняється від досвіду життя в «панельці». Давній простір ідеально відповідає бажанню міфологізувати й адорувати. Це багатометрові абстракції на тинькові, котрі змінюються різноманітною зелениною, що треться об стіни й вростає у них. Це балясини, котрі маєш приємність бачити щодня. Ця огорожа, за зміною якої спостерігаєш впродовж сезонів. Саме тут «ростуть» улюблені королівські лілії.
   
2. І до слова про виноград. Якщо йому дати волю, він обплітає все, до чого можуть сягнути його тендітні й наполегливі вусики. Надає антропотворним об’єктам довершеності.
   
3. Дворик на Коперніка. Я знала про нього давно. Але цього року особливо часто завертала туди. Є щось у тому лабіринтові з будинків особливе. Може, власне, та концентрована атмосфера середмістя.
   
4. Старий парк. Простір, котрий намагалася дослідити, але докінця так і не вийшло. Проте я зайшла далі, ніж двері на вулиці Дивізії Галичина. Я пройшлася Веселою, Шопена, Парковою, звісно, згаданої Дивізії, і вони мені дуже сподобалися. Тут розкидано багато цікавих будиночків, старих огорож та різноманітних дещиць.
   
5. Цього року було багато ранніх літніх ранків. Є щось містичне в переживанні спостереження за першими променями (даруйте за збитий образ). У цей же час добре проводити рекогносцировку. Саме зранку, коли ще мало людей, і зовсім мало машин, Тернопіль входить у свої автентичні розміри — він просторий, двоповерхові кам’яниці мають величний вигляд, а вулиці здаються широкими. Ти не почуваєшся непроханим гостем у переповненому кам’яному мішкові середдення.
   
6. Стіни. Вкриті тиньком. Бажано – темно-синім чи тілесно-рожевим. Ці кольори, вимиті дощами й витерті вітрами, дотиками, подихами, та що вже там – додам метафору – часом. Цінні тим, що змінюються, і в тому схожі на шкіру, а відтак, розглядаючи таку стіну, як бути уважним, можна вглянутися в очі попередників. Принаймні, спробувати закинути нитку рефлексій, мо, й вийдеш з там того лабіринту.
   
7. Ризаліти. Назвати — значить вхопити. Названа річ — то гарантована синиця в руках, тому я була невимовно щаслива, коли дізналася, що про ризаліти.
   
8. Випадкові речі. Якщо згадати Борхеса та його класифікацію тварин, то найбільше мені подобаються останні зі списку — ті, що звіддаля схожі на муху. Але я не про те — я про випадкові речі (так, вони здалека теж можуть бути схожими на мух). Їх можна навіть не називати, зрештою, не знаєш, куди б їх зарахувати – так, до мух. На них натрапляєш особливо не шукаючи. Приміром, ось ця квітка над прапоротримачем.
   
9. Шкрабачки. Ніколи не звертала на них увагу. Зрештою, таких у місті залишилося як кіт наплакав. Але то цікава деталь, котра розповідає про болота й дороги давніх міщан.
   
10. Треба завершити чимось метафоричним та символічним. Як ось замки. У місті багато замків, чиї ключі безнадійно загублені. Є тільки натяки на те, що щось можна відкрити, але відкрити – годі. Є шари фарби, зрештою, котрі не дадуть замку функціонувати як би то мало бути. Ось так хай і буде — попереду багато відкриттів, якщо знайдуться ключі, звісно.
    

Анна Золотнюк.

Фото авторки.