Спогади літнього дня під барвами тернопільського неба

Це лише спогади літнього дня, коли вирішила з однією юнкою побути під барвами тернопільського неба на пішохідному мості через залізничну колію.

… Ось піднімаємося трохи вище над містом, і з обох боків синьо-жовті смуги металу. Та патріотична оздоба вже доволі  поморщилася, потемніла, наче їдка привокзальна пилюка в неї вчепилася. А внизу рейки стежинами-зміями простягаються на захід і схід.

Вдивляємося, а відчуття, наче світ навколо грає у кольори: під ногами різні відтінки похмуро-сірого – квадрати вокзальних споруд, пасма асфальту; вгорі – синій купол неба, в який будови встромили свої конуси, піраміди, флюгери… А, може, й фарбування на мості потьмяніло не від часу та навколишніх факторів, а тому, що хотіло на стороні двох країв бути – убратися в барви світила й неба та ще й від бетону щось узяти.

Чорнява супутниця опирається на побляклі поручні, вишукує поглядом краї горизонту. Мої очі й собі почали стрибати-гуляти від блакитного до попелястого. Зупинилися у себе під ногами, потім – в агатовому спокої очей юнки. «Чому сюди привела?» – починають німий діалог темні безмежжя. «Бо тут малолюдно. Ти ж не любиш людей?!..» – зітхають мої. Агатові безодні супляться: «Тут – виднота, хто хоче, той знизу споглядатиме. Чого, мовляв, застигли, дівчата, під небом? Чи, може, з мосту скочити хочете?» «Там – суєта… Не до нас… А тут лише вітер – частий гість. Он бачиш, як куйовдить наше волосся…», – заспокоюю.

А вітерець і справді зухвало бродить по нашому тілу, не хоче відпускати, наче боїться, що більше вже не стрінемось утрьох.

Анна Семенків.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *