Подорожі містами Тернопільщини. У пошуках тіней

Мандрівки — річ комплексна. Кожен шукає у них свого. Хтось — те, що загубив, хтось те, про існування чого й не здогадується. Так чи інак, а потреба у пізнанні чужих територій мені мислиться частиною самоактуалізації. Ну, ви ж пам’ятаєте, — верхівка піраміди Маслоу.

«Те, що ми визначаємо, як екзотичне, може виявитись тим, чого ми прагнемо і не можемо віднайти вдома», — писав Ален де Боттон у «Мистецтві подорожі». Власне, категорія «екзотичне» дуже персональна. Для мене такою екзотикою в подорожах є збережена архітектура минулого-позаминулого століття.
Про неї й піде мова. Але не про всю, а її частину. Про місто в тінях. Про стару його частину в тінях, якщо вже зовсім точно.

Місто у світлі й темені відкривається повніше, ніж у рівномірному освітленні. Воно набуває контрастності. Всі його шерхлості, історії, недомовки, кроки, погляди, ніби гіперболізуються. А ще тіні — це змінність. Тіні й світло красномовно свідчать про те, що все минає, не встигнеш і мигнути, через те варто впиватись моментом.

Усі ці світлини з розлитим світлом мені особливі, бо щоразу, коли бачу образки наживо, серце вистрибує з грудей і тішиться, наче зінське щеня. Як можна забути ці сходи в модерністичних будинках Бучача, Теребовлі чи Бережан, де, ніби величезні коти, лежать теплі плями. Або вікна. Прямокутники їхніх рам чи не найбільша частина цієї збірки. Є у Бережанах будинок, куди спеціально заходжу, аби глянути на громаду прямокутників. Чи всі ці трапеції на стінах — побачені одного разу, всілись у пам’яті. Завитки сходів, декоративних  ґраток дверей та балконів, формують особливий кшталт урбаністичної рослинності. Вона харчується давнім металом і сонцем, довго проростає, а потім виструнчується, пишно плодоносить. Всі ці химерні переплетення форм, абрисів, нечіткість, побільшеність.

Світло в закинутих будівлях має особливий кшталт. Передовсім тому, що промені почуваються тут вільно, бо майже завжди ми говоримо про великий пустий простір. А ще воно має здатність оживляти будівлю, бо будучи сам на сам із часом, вона часто піддається, сказати б, некрозу. Так ось світло її реанімує, робить живою. Мене вразило світло у костелі Сороцького. Хвилі світіння окреслювали простір, пересипаний колонами, торкались склепінчастої стелі, вказували на вікна, залишки вітражів у них, омивали залишки кахлі. Здавалось, простягнеш руку, і вхопиш щось таке, що зазвичай нетактильне й невловиме, у присутність чого тільки віриш.

Те ж відчуття неповторності й знаковості моменту було в час заходу сонця біля струсівського палацу. Призахідне світло взагалі таке — рожевим відтінком забиває памороки й ходиш зачарований, розглядаючи рефлексії та довго медитуєш на тіні. Подвоєні, предмети ведуть тебе до іншого світу, розбурхують фантазії та показують лабіринти. У цей момент навіть вищерблена колонада здавалась довершеною, а графіті двотисячних за сакральністю дорівнювались до розписів у печері Ласко.

Ось, можливо, й нічого особливого. Проте все-таки щось є. Краса, що зникає, дивовижність моменту, його скороминучість. Здається, це саме той випадок, коли ідеально синхронізуєшся з містом, а часопростір дотульний, як кашеміровий светр.

Анна Золотнюк.