Тернопільський актор Олександр Папуша: «Я би вижив без акторства і знайшов би, можливо, себе, а от чи кайфував би від того – це відкрите питання»

Професія актора смішна та цікава, драматична й захоплююча. Вона потребує повної віддачі. Сцена не прощає відношення «абияк». Вона захоплює тебе і несе по життю із розкритими крилами до здійснення театральних мрій. Актори – це люди, які повинні бути абсолютно чесними з собою, якщо вони зраджують своєму призначенню, обов’язково доведеться відплатити за це. У Тернопільському драматичному театрі ім. Т. Шевченка працюють ті, котрі віддані своїй справі. Одним із них є заслужений артист України Олександр Папуша. Другим записом у його трудовій книжці став театр, і на даний момент він вірно йому служить, розвиваючись та прославляючи своє місто.

«Взагалі-то я мріяв стати міліціонером»

– Олександре, розкажіть трішки про себе.

– Народився і виріс я у Тернополі. Виховувався разом із братом. Скажу, що виховання з боку батьків було досить суворим. З 5-го класу займався танцями у клубі «Мальви». Закінчив 14-ту школу. Перша моя освіта – педагогічна, – вчитель англійської мови. Навіть працював у Великогаївській школі, вчив дітей іноземної мови цілий рік. Навчаючись на четвертому курсі, поступив на другий курс музичного училища на театральний відділ «Сценічне мистецтво», на курс до народного артиста України В’ячеслава Хім’яка. Після закінчення училища прийшов на службу в театр і затримався тут надовго – до цього часу. Перша моя освіта мені дуже допомогла. Коли вже працював у театрі, в 1997 році ми їздили на фестиваль у Ліверпуль (Англія), грали вистави, звісно, українською, але налагодити комунікації з їхніми адміністраторами та людьми, які відповідали за цей фестиваль, я ж допомагав нашим спеціалістам. Знання мови дуже допомагає, заперечити не можу, однак не хочу сказати, що це був мій шлях.

– Любов до театру у Вас в крові?

– Скоріше за все – ні. Батьки мої театром не захоплювались, тому сказати, що це вони мені прищепили з дитинства, не можу. Якось тягнуло мене до творчості. Взагалі-то я мріяв стати міліціонером (сміється, – авт.). Але так сталося, що почав захоплюватись творчістю Висоцького, не один раз співав його пісні, сидячи на вулиці, під гітару, мав навіть своїх шанувальників. Почав писати свої пісні, назбирав уже їх не один десяток. Віддам належне батькам, вони не були проти моїх захоплень. У нашій сім’ї завжди віталося щось добре та прекрасне.

«Юнацькі бажання стояли вище всіх можливих»

– Після закінчення училища Ви прийшли на службу в театр і залишилися вірними йому…

– Так, це була для мене дуже надзвичайна подія – працювати за спеціальністю та ще й у театрі. Але я прийшов, коли театр переживав кризу. Заробітну плату акторам затримували, її видавали продуктами. Багато хто кидав театр, але були хто тримався до останнього. Тому цей період добре пам’ятаю, бо на той час треба було виживати. Але я був молодий, не думав про свою заробітну плату, яка була не дуже високою. У тобі є бажання творити, працювати, кохати, одружуватись. Юнацькі бажання стояли вище всіх можливих. Тому, напевне, саме вони привели до того, що я залишився і досі працюю в театрі.

– Пам’ятаєте свою першу роль?

– Вакула у виставі «Ніч перед Різдвом». Тоді я був ще студентом. До того ж

роль, у якій треба було співати. Як грав прем’єру, взагалі нічого не бачив, просто туман від хвилювання. Коли вчився в училищі, нас залучали у масових сценах, але це зовсім інше. Я стояв на сцені із професійними акторами, відчував цю сценічну атмосферу. Це було щось надзвичайне! Біля мене на сцені були корифеї театру, актори, від яких тільки треба черпати і вчитися в них. Це  Ячмінський, Коцюлим та інші, які зробили для мене як молодого актора великий вклад. Пізніше була дуже гарна робота у виставі «Коханий нелюб», поставленій режисером, заслуженим діячем мистецтв В’ячеславом Жилою. Вона мені дуже пам’ятна, бо режисер попросив мене написати пісні до цієї вистави. Я це зробив, і мені було надзвичайно приємно, що пісні молодого актора вже звучать у виставі.

«Заздрість змушує рухатися вперед»

– Так чи інакше театр – це місце, де дуже багато заздрощів. Яке Ваше ставлення до цього?

– Звісно, це невід’ємна частина театру. Заздрість – це прекрасно, нехай заздрять. Я також заздрю, бо хочу більше ролей, які стануть вагоміші для мене, які зможуть бути поміченими критиками. Тому сприймаю заздрість як етап розвитку. Це добре, коли вона є, бо змушує рухатися вперед. Однак у нашій професії є ще одне поняття заздрості. Його ще називають «палки в колеса». Коли відбуваються такі речі – це страшно і дуже ницо. Чесно, я не зазнав таких речей, може, просто не звертаю на це уваги. Але за час моєї роботи не помітив такого, щоби хтось заважав мені, моїй творчості, тому не зустрічався з таким. Я адекватно ставлюся до молодих акторів, які приходять у театр, перед якими відкриваються нові горизонти, яким дають більше ролей вікових, які, може б, я і зіграв, однак молодості не зіграєш, дуже багато видають рухи.

– Як Ви готуєтесь до ролей?

– Стикаєшся з тим, що текс варто вчити вдома, але там набагато важче. Дуже легко вчити текст на репетиціях, але коли вони вимагають знання тексту, вдома стараєшся його вивчити, хоча, повторюся, це дуже важко. Але коли ти приходиш на репетицію і знаєш текст, дуже легко працюється, почуваєшся впевнено. Можеш легко імпровізувати. Ти готовий до будь-яких рухів, танців, бо не тримаєш тексту в руках, не боїшся його впустити. Тому схиляюся до того, що до вистави варто готуватися вдома. Перед самим виходом на сцену працюю з мовним апаратом, розминаю щоки, губи, язик, працюю з голосом. Усі ці речі треба робити кожного разу, незважаючи на те, скільки часу працюєш і який у тебе досвід. Це робота над собою, а, як відомо, вона найважча. Я не вірю в забобони, якщо ви це маєте на увазі, єдине – якщо падає з рук текст на репетиції, усі на нього сідають. Це давно повелося, і я стараюся цього дотримуватись. Перед виходом на сцену перехрещуюся і все.

«Я працюю в задоволення, а не щоби на хліб вистачало»

– Що для Вас ваша професія?

– Без цієї професії не можу уявити свого життя. Я можу прожити без акторства вільно. Але це буде життя без якоїсь певної насолоди. Знаю англійську мову, міг поїхати за кордон, мав можливість двічі залишитися в Англії. Але там треба працювати, аби себе прогодувати і прожити. З іншого боку, задаєш собі запитання: а що ти робиш тут? Тут я працюю в задоволення, а не щоби на хліб вистачало. Для мене як для людини, яка закохана у свою професію, важко уявити існування без задоволення від роботи. Мені подобається те, що я роблю, моя професія багатогранна, вона може охопити дуже багато, а ще більше – навчити. Я вмію працювати з деревом, мій акторський досвід зовсім не заважає мені столярувати. Маю багато гарних своїх авторських робіт із дерева. Тому я би вижив без акторства і знайшов би, можливо, себе, а от чи кайфував би від того – це відкрите питання.

– Але ж в акторів не дуже велика заробітна плата, не думали змінити професію?

– Так, не дуже велика, це факт. Ну і що? Є такі, які й цієї платні не мають. Знаєте, я з тих людей, які переконані, що треба дякувати Богові за те, що маєш. І цінувати це, бо є такі, які й цього не мають, а ми постійно нарікаємо. Акторська професія дозволяє мати якийсь підробіток, розвиватися в іншій сфері  – кіно, реклама, радіо тощо.

«Театр повинен змушувати задуматись»

–  У 2012 році Ви отримали звання «Заслужений артист України»…

– Так, був такий момент у моєму житті. Це рішення було прийнято колективом нашого театру. На зборах поступила пропозиція висунути на це звання акторів нашого театру, які працюють дуже довго і мають багато ролей. Назвали моє прізвище, за мене проголосував колектив. Вдячний їм, люблю свій колектив, бо маю з чим порівняти.  Час від часу відвідую столицю. Мене запрошують у приватну антрепризу. Потрапив туди через нашого режисера В’ячеслава Жилу. Його син -продюсер, і в одну із вистав запросили мене, так як виставу знав дуже добре, бо грав її у Тернополі. Працюю з людьми, яких показують на голубих екранах. І мені подобається професійне відношення до роботи незважаючи на те, що рух колосальний. Дуже швидко там відбувається робота. У Тернополі дають два місяці на підготовку до вистави, ми маємо час попрацювати, подумати, розкачатися, там такого немає. Тиждень часу – і ти працюєш, незважаючи на те, початківець чи заслужений.

– Чого, на Вашу думку, не вистачає тернопільському театру?

– Естетичного направлення. Раніше у нас була, можна так сказати, своя «тема»  (сміється, – авт.). Було направлення театру героїко-романтичне. Усі вистави ставилися на даний манер, дотримуючись усіх правил. Зараз відбуваються барокові переміни. А також вистави української класики, зарубіжних авторів з новими постановками. Усе змішується. Немає якоїсь гармонії. Але, з іншої сторони, я розумію світ, у якому треба заробляти. Однак у всьому треба мати якусь межу і золоту середу. Театр повинен змушувати задуматись.

– На завершення нашої розмови розкажіть про свою сім’ю.

– У мене геніальна сім’я! Обожнюю свою дружину і дітей. З Ірою ми познайомилися ще в інституті, грали разом у КВК. Вона почала працювати в театрі, коли звільнилася вакансія, я запропонував її кандидатуру. І працює донині, виконує важливу роботу, яка раніше не виконувалась. Я тішуся нею і її працею. Вона у мене дуже хороша, навіть коли ревнує (сміється, – авт.). Я також її ревную, але вона не дає мені приводу. Старша наша донечка вже повнолітня, вчиться на театральному факультеті також у В’ячеслава Антоновича Хім’яка, дуже поважає його. Буде, мабуть, актрисою, а я й не заперечував. Мені подобається її ставлення до роботи, дуже відповідальна. Менший син, Денис, ще у пошуках. Прогресивна молодь, він у 8-му класі, але від новітньої техніки зовсім не відстає.

На завершення Олександр Папуша додає, що ніколи не треба нарікати на своє життя і бідкатися, що все погано. Його голос оточує все місто, його можна чути на Театральному майдані, на зупинках, у торгових центрах, саме за голосом Олександра і впізнають. Його оптимізм тішить колег та не дає їм сумувати. Саме таких людей має бути більше.

Соломія Вершигора

Джерело: Тижневик “Номер один”