Принадливий Тернопіль. Бути тут – це вже задоволення, – Віталій Грех

Коли запитують про улюблену деталь в тому, що любиш цілісним без поділу на якісь елементи – важко дати щиру відповідь, бо розумієш, що насправді все існує в тісному контакті, де виокремлення чогось – тотожне нівелюванні всього іншого. Так і з Тернополем. Надзвичайно важко відповісти, перш за все, собі, які ж місця в цьому місті ти любиш найбільше. Тим більше, місто потроху змінюється, і колись занедбані простори сирих дворів стають затишними магнітами для туристів.

Якщо ж все-таки постаратись знайти золоту середину для себе, то, мабуть, улюбленими місцями є всі ті, які впізнаєш збереженими в первозданному вигляді з 1938 року на бронзовому макеті Тернополя, який завдяки Валерію та Вадимові Перцям, Тарасові Циклиняку, Олегові Герману, Дмитрові Мулярчуку, Володимиру Крісі, Борисові Солоніну, Володимирові Дусану став першим у своєму роді наочним прикладом реставрації історичної пам’яті міста на українських просторах.

 

Найприємніше, мабуть, це те, що для мене Тернопіль – місто в якому не потрібно кудись спішити, не потрібно встигати, на відміну від Києва чи Львова. Тому найбільш мене приваблювала можливість приблизно за кілька годин обійти весь центр мальовничими вузькими вуличками, заблукати енний раз у закапелках і дворах, витягнути фотоапарат, вставити ролик і зробити кілька кадрів. Таким об’єктом для мене була Валова, яку вподобав ше, мабуть, 15 років тому після екскурсії. Шо ж там тої вулиці, подумає дехто. Дійсно, навіть 200 метрів не буде – всього 190. Але тут важливий настрій та шарм. Здається, не випадково саме цю вулицю вподобали тернопільські художники для експозиції своїх робіт – прогулюючись поміж картин у сонячний день можна на мить подумати, що ти на Піярській в Кракові навпроти Флоріанських воріт. А нічна ілюмінація в деякі моменти надвечір’я створює по-справжньому затишну європейську атмосферу. Автентичності цьому місцю додають цікаві флюгери на дахах, австрійські фасади та численні маленькі кав’ярні.

Антиподом в хорошому значенні слова вулички Валової та іншим не менш приємним для мене місцем, є набережна ставу – простір, де вже не затиснутий погляд може гуляти далеко до горизонту і насолоджуватись водною гладдю, знайомим приємним віддзеркаленням острівця, Надставної церкви та вогнями масиву Дружба. Що тішить – це місце, де можеш розслабитись, відчувши приємну прохолоду вітру, зустріти друзів, полялякати зі знайомими, прогулюючись вздовж кам’янистих берегів, просто посидіти навпроти заходу сонця на «Єлисейських полях» перед замком. Це я вам скажу, великий плюс, якшо не розкіш, для мегаполісів – мати в центрі міста досить велику водойму, із двома пляжами та непоганою інфраструктурою обабіч. Відзначу, що Ян Амор Тарновський – крутий дядько, з цим не прогадав. Але мене, як фотоаматора в душі приваблював найбільше пейзаж, який відкривається навпроти. Дуже здивуюсь, якщо в когось з тернополян немає фото на пам’ять навпроти ставу або катера, біля фонтанів, замку чи острівця.

Взагалі, мабуть, стосовно того, що є улюбленим, велику роль грає час, витрачений із задоволенням. Так і тут, згадуючи, що в цілому немає моментів, які б навіювали смуток – розумієш, що бути в Тернополі – це вже задоволення, і що будь–яке місце в ньому в такому випадку автоматично стає улюбленим.

Віталій Грех.

Фото автора.