Принадливий Тернопіль. «Мої друзі кажуть, що я мала би жити сто років тому…»

 

Те, що в дефіциті, цінується більше. Старий Тернопіль в дефіциті, хоча старого у нас повно-повнісінько: старі будки прийому склотари, старі гойдалки, старі каналізаційні труби…

Те, що у великому місті-музеї залишилося б непоміченим, тут стає в центрі уваги та викликає хвилю сентиментів: збережені ґратки на підвальних вікнах, оті фіранки на півшибки у хатах з 50-60-х, мозаїка плитки та балясини у пофарбованих назелено під’їздах.

Для мене почалося все з дверей. Двері прочинили для мене естетику декадансу в рідному місті: їх замацані клямки, запилюжені решітки, потріскані поверхні спонукали до думки про тих, хто в них проходив, грюкав, делікатно стукав і нахабно вивалював плечем. Потім були балкони, маскарони, каналізаційні люки, задирання голови вгору і зазирання за ріг.

Дуже люблю ефект перенесення у просторі й часі, коли ти просто-напросто заходиш у якийсь провулок на Новому світі (направду, дивному Новому світі, котрий чи не найстаріший з-поміж тернопільських дільниць) чи в районі Старого парку і губишся, втрачаєш зв’язок з реальністю. Це спрацьовує й досі – дивно, що в такому маленькому місті з таким дріб’язком архітектурної спадщини ще можна надибати щось невідоме.

Нещодавно відкрила для себе Кутківці. Блукаєш собі там по вулицях Вишневій, Хліборобській, ніби у якомусь гірському селищі, помічаєш під стріхою гаки для висушування зілля…

Потім – дворик на Качали, повз який я ледь не щодня крокую на роботу. Двір собі як двір. Парадні двері на замку вже багато років. Заходжу з тилу – багряний гіпіаструм стремить за вікном. Але для мене червоний – не стоп-сигнал, я на нього реагую, як бик на ряднину і заходжу в свята святих наркоманів та закоханих підлітків – під’їзд. Такі під’їзди дуже чуйні, точніш, чутливі, до чужих – не те що якісь холодні «Хрущовки» чи новобудови: хто це рипає, якщо сусіди іще мають бути на роботі? Людина з фотоапаратом – ворог, що прийшов розсекретити таємне місцезнаходження заіржавілих лижних палок і паперових об’ємних сніжинок, пожовклих від часу. Тому я стараюся пробігтися до горища непоміченою, не торкнутися нічого, не змінити положення речей – як правдивий мандрівник у часі, свідомий того, до яких непоправних змін може привести щонайменше зрушення у минулому.

Чому раніш я не звертала у цей двір? Є таке поняття як «чужий двір». У дитинстві гуляти можна було тільки у своєму дворі, у «другому» дворі – з дозволу мами, а «третій» двір – то вже не варто було потикатися. Так і в дорослому житті: ну навіщо сунутися куди не слід, де не лежить твоя звична траекторія руху?

Мій улюблений кавалок старого Тернополя – це «італійський дворик» «Бункермузу». Я приходила туди фотографуватися ще до того, як це стало мейнстрімом.

А ще як не згадати маршрут Барвінських – За Рудкою – Броварна.

Мої друзі кажуть, що я мала би жити сто років тому, бути першою з емансипованих тернополянок, танцювати заборонене танго… Але маршрут у мене був би той же.

Марічка Юрчак, художниця, тернополянка.

Ілюстрації – картини Марічки Юрчак.

Фото Анни Золотнюк.