Принадливий Тернопіль. Юлія Нагорна тут знаходить загублене

Улюблені місця у Тернополі стають улюбленими, бо, напевно, там  віднаходиш якусь загублену частинку себе. Щось, що ти без потреби не відчував, але, пройшовши тією чи іншою вулицею або зупинившись на тій чи іншій локації, розумієш – це твоє. Це твій загублений пазл візуальної та духовної насолоди, це твій загублений пазл душевного спокою, і цей спокій множиться і шириться крізь простір і час, залишивши тебе сам на сам із історією.

Як на мене, Тернопіль приваблює компактністю. Ця унікальна  можливість, наприклад, для туриста, пережити історичні метаморфози, пройшовши від залізничного вокзалу, перетнувши одним махом центральну частину та дістатись головної впізнаваної окраси міста – ставу.

Тут не існує понять «далеко» або «довго», бо щонайдовше їхати з одного кінця міста в інший — то годину. Хіба ж це довго, якщо порівнювати, приміром, з Києвом?

Тому місцеві жителі повинні насолоджуватись своєрідною «тернопільською» дефініцією слова «близько».

Мій синонім до слова Тернопіль – «рекреація». Це можливість релаксувати практично на кожному кроці. Ця велика кількість парків, відпочинкових зон (до кольору до вибору), вуличок із одностороннім рухом і з поодинокими автомобілями.

Ні, це не місто, «яке ніколи не спить», це місто, яке ніколи не втомлюється, бо вміє відпочивати, бо вміє перетворювати можливі недоліки на принади, бо вміє насолоджуватись своєю розміреністю.

Своїм тернопільським фетишем, вважаю старі вулички.

Отак спускаєшся вулицею Опільського та відчуваєш, що потрапила у машину часу, бо великий будинок із червоної цегли підсвідомо вабить підійти ближче, зупинитись, милуватись і, мимоволі, перенестись у той викарбуваний на ньому 1898 рік.

Саме під час таких мандрівок абстрагуєшся від світу і знаходиш щось втрачене на початку.

Юлія Нагорна.

Фото авторки.