Свої місця. У нас немає іншого ̶м̶і̶с̶т̶а̶ ̶ виходу

Завжди думала, що не люблю Тернопіль. Місто «віддячувало» тим самим, то підсовуючи погляду щось нестерпно-совкове а-ля рідний БАМ чи попсово-солодке на кшталт острівця закоханих, то змушуючи постійно плутатися у хитросплетіннях проспектів та вулиць, і тим самим заслужити пожиттєвий діагноз «топографічний кретинізм». Можливо, не трапився правильний гід-купідон, а може, мені як не-корінній тернополянці просто бракувало історій, які змогли б форму, якою би вона не була, наповнити  змістом. Усе залежить від вміння розказати. Історії про Тернопіль та людей у ньому трималися від мене на відстані і залишалося тільки тихо заздрити всім здатним закохуватися у кожну тріщинку його будинків, камінь і цеглу.

Так-от, про закохуватися). Оскільки з любов’ю до міста в чистому, викристалізованому вигляді не задалося, вона «перекваліфікувалася» у сентимент до певних місць, позначених іншими любовями, набувши втілення у комусь близькому… Більшості із них уже немає  — ні місць,  ні людей, ні любовей, тому розповідати про них  — все одно, що бути екскурсоводом, який розмахує руками на залишках античних руїн: «а зліва тут колись бу-у-ло…». Мандрівка путівником пам’яті  по  незагоєних спогадах і загострених ранах.

Біля «Збруча» завжди чую запах свіжовидрукуваних газет, запах мого дитинства. Якимось чином він зберігся, законсервувався, як запах парфумів, яких давно уже не випускають, на старому одязі на антресолях. Чую його тут роками, відколи не стало тата з мамою. Кажуть, здатність відчувати запахи, які не мають фізичного джерела, називається «клеіраліенс». Не знаю, чи може цей запах воскресити моїх мертвих, але нагадує їх набагато яскравіше, ніж будь-яка фотографія.

Внутрішній дворик на Сагайдачного, 2. Там збиралися з друзями-унсовцями, сперечалися, хто крутіший: Донцов чи Корчинський). Нині, коли їжджу до друга на цвинтар, щоб запалити поминальну  свічечку, розумію, що «переміг» Корчинський: «Життя триває, точиться війна…»

У дворику за вулицею Крушельницької опускаю очі вниз, шукаючи на асфальті спілі шовковиці. Ми збирали їх (з дерева не рвали, лишаючи дітям і пташкам) і об’їдалися,  поки руки і рот не ставали чорними…

Вулиця Броварна — це спогади про звуки та дотики. Пучки, стерті об цеглу старих стін, старі рипучі сходи будинку-привиду на Набережній. Фотокадри, які живуть тільки на внутрішній поверхні повік…

 Розпаковуючи спогади, передивляюся —  у кліповій стилістиці  — кадри … річної давнини, коли разом із такою ж екзальтованою колежанкою, обпікаючи піднебіння вокзальною кавою, дивилися на Тернопіль з висоти моста над коліями, надривно-пафосно цитуючи нині уже й не пам’ятаю чиє: «це місто ти любиш, коли від’їжджаєш, це місто ненавидиш, коли повертаєшся»…

«Усі ми є вигнанцями з нашого минулого, куди прагнемо повернутись, і відновити втрачене».

Колись я думала, що найкраще в цьому місті — це можливість з нього виїхати. Тепер розумію, що виїхати з нього – значить, прагнути повертатися знову і знову. Бо врешті-решт у нас немає іншого міста виходу.

Оля Коверко.

 

загрузка...

Comments are closed.