Тричі російський: Тернопіль (фото)

Ні, не Чорнобиль (часто плутають).

Так, там, де бандерівці. Навіть не знаю, що гірше.

Річка Збруч для росіян наче Рубікон, за яким «або пан або пропав». За Збручем стоїть українське місто Тернопіль – місто аптек і секонд-хендів, церков і пам’ятників. Місто молоде і місто молоді. Цьогоріч святкує 476-річчя.

Тернопіль, а раніше – Тарнополь – це батьківщина відомого історичного персонажа, Івана Мартиновича Заруцького, чоловіка Марини Мнішек. Своє прізвище цей видатний діяч «Смутного часу» отримав від річки Рудки, яка і зараз таким собі Стіксом звивається під міським парком відпочинку.

Спорадичні знайомства росіян із Тернополем відбулися у драматичному ХVIII столітті, за часів Північної війни, і трохи пізніше – в спробах допомогти православним братам у боротьбі з польською шляхтою, об’єднаною «Барською конфедерацією».

А як адміністративна одиниця вперше Тарнопольський край відійшов Російській імперії в 1809 році, згідно з Шенбрунським мирним трактатом. 15 грудня Тарнопіль зайняли війська князя Сергія Голіцина. Місцеве населення радо позбулося австріяків, які, перш ніж залишити місто, примудрилися зібрати податки за два роки наперед. Тарнополяни навіть організувалися в піхотний полк, який взяв участь в Бородінській битві. Росіяни насамперед побудували тут суд і в’язницю, а новий замок переробили в танцювальне казино. Але недовго грала музика: за півтора місяці, на ранок після балу, на якому вино і горілка лилися рікою, Голіцин раптово помер. Невдовзі в Галичині вже безроздільно панували Габсбурги.

Через 40 років «русские» крокуватимуть брукованими гостинцями Тернополя придушувати революцію в Угорщині. Ось яке враження тоді справило місто на Петра Алабина (1824–1896), який згодом став громадським діячем, письменником і військовим журналістом:

«Тернопіль – перше закордонне місто, в якому більшість з нас побувало. Види Тернополя, розташованого біля величезного озера, дуже привабливі. Готична архітектура костелів і будинків надає йому відмінного від наших міст характеру… Тернопіль красою, чистотою, порядком не схожий на російські міста, втім, кажуть, він і в Австрії – одне з кращих міст» (з книги «Чотири війни. Похідні записки 1849, 1853, 1854-56, 1877-78 рр.»). Тут, звичайно, Алабин перебільшив: за мірками Відня, Тернопіль був глухоманню, австрійським «Сибіром», куди відправляли на службу офіцерів у якості покарання.

Вдруге росіяни увійшли в місто під час Першої світової. Окупація тривала майже три роки. Йдучи, російські солдати спалювали за собою всі мости – в прямому сенсі слова. Убивши на прощання 200 мирних жителів, російська армія сказала тарнополянам «побачимося» до 1920 року. У той рік радянські агенти зробили місту престижний дарунок – польська провінція стала столицею новопроголошеної «Галицької радянської соціалістичної республіки» – зрештою, ненадовго.

Але вже 17 вересня 1939 російські коні об’їдали гілки місцевих яблунь. Свідки того часу згадують, як дружини радянських офіцерів одягали шовкові нічні сорочки в театр і ходили за молоком з нічними вазами… Один із офіцерів, який оселився в готелі «Подільський», рішуче вмивався в унітазі, поки якийсь пан Саїк, адміністратор закладу, не запідозрив щось недобре в гуркотінні стічних труб.

Після нетривалої німецької окупації росіяни повернулися, щоб перетворити місто в кам’яне решето, стерши з лиця Тернополя всі «шляхетні» австрійсько-польські риси.

Справа в тому, що Гітлер вважав Тарнопіль «вратами Рейху», зразковим містом-фортецею. Тому і заборонив гарнізону капітулювати перед силами суперника. Бої за Тарнополь були настільки жорстокими, що військові історики згадують у цьому контексті місто не інакше, як «малий Сталінград».

15 квітня 1944, у день свого народження, Тернопіль був звільнений. Табличка на околицях згарища проголошувала «Тут був Тарнопіль»: лише п’ята частина будівель встояла після битви, серед них – бордель і … побудована «русскими» в’язниця.

Коли місто офіційно приєднали до УРСР, почалася ера великих змін. І почалася вона з зміни імен. Так Тарнополь став Тернополем, його мультикультурна атмосфера «маленького Парижа» змінилася конгломератом з приїжджих з навколишніх сіл і далеких міст робітників. Вони і відбудували руїни квартал за кварталом, на заздрість ворожому табору, як символ незламної  могутності Радянського Союзу. Але аура міста безповоротно зникла в диму сигарет «Космос». З огляду на нові умови, в місті відкрили кілька російських шкіл, до сих пір дві з них працюють як загальноосвітні заклади з російською мовою викладання.

З проголошенням незалежності площі стали майданами. Скинуто першого вождя. Вулиця Петра Чайковського (російського композитора) перетворилася на вулицю Андрія Чайковського (українського письменника), Островського (російського письменника) – в Острозького (українського князя), Максименка – у вулицю Максима Кривоноса. Головній транспортній артерії – вулиці Леніна – повернули історичну назву – Руська. Хоча Яндекс-карти вперто називають її «Російська», насправді вона українська: просто українці аж до ХХ століття називали себе русинами.

Найкумедніші перетворення відбувалися з залізним дядечком на дитячому майданчику в парку ім. Т. Г. Шевченка. «Дядя Стьопа» – то чи міліціонер, то чи моряк – у світлі проголошення Української держави отримав прізвисько Бандера (гра слів, Бендер з Футурами теж залізний). Зараз же розфарбованому дволикому колосу шиють новий імідж Степана-капітана (за випадковим збігом, ім’я чинного голови обласної адміністрації – Степан).

Російського майже нічого не залишилося. Окрім хіба що горезвісного острогу, назв вулиць Чехова і Достоєвського, пари вивісок на кшталт кафе «Два гуся» та найстарішого пам’ятника цього «западенского» міста – Пушкіну Алєксандру Сергєєвичу. У роки радянської влади тільки великий поет міг безстрашно стояти спиною до управління КДБ, а зараз він так само безтурботно дивиться вдалечінь, де спорудили пам’ятник іншому герою – Степану Бандері.

Адже, направду Тернопіль був російським разів зо п’ять і – НІКОЛИ.

 

Історичний нарис про російсько-українські відносини в урбаністичному ландшафті

Марія Богданович, Тернопільська липа

Фото з мережі Інтернет