Янукович і позитив року

Чим нам запам’ятається політичний 2011 рік? Акціями підприємців, афганців, чорнобильців? Можливо ув’язненням Юлії Тимошенко? Напруженням у стосунках з Росією? Чи таки невдалими спробами євроінтеграції? Напевно, всім потрохи.

Та все це – лише наслідки й (не злякаюся цього слова) аксесуари події значно вагомішої. Адже передовсім 2011-й став саме тим роком, який у всій красі виявив один-єдиний позитив від президентства Януковича: відтепер вже й Схід зрозумів, що обрання глави держави, послуговуючись лише критерієм «свой в доску парень», не стає жодною запорукою щасливого життя ні в країни загалом, ні навіть для електорального ареалу цього «парня», а радше навпаки – заводить усіх разом ще глибше в глухий кут. Захід це зрозумів кількома роками раніше, коли «світової слави фінансист» зненацька перетворився на бджоляра й палкого шанувальника трипільської культури. Тепер уже мешканці Сходу й Півдня України зрозуміли, хто ті «люди», для котрих країна, та хто той «кожен», що буде почутим.

От уже дійсно 2011 року Схід і Захід виявилися разом – разом обдуреними. Хоча ні, обдурювалися й зачаровувалися вони порізно, а от вже розчарування політиками стало спільним.

Проте нині мені як певним чином типовому представнику України Західної аж ніяк не кортить єхидно дорікати східнякові, мовляв: «Хтілисте? Маєте!» Зрештою, прорахунки що західняків, що східняків були аналогічними за формою й змістом, відрізнялися лише забарвленням. Що й стало нині зрозумілим.

Тож якого позитиву нам очікувати від цього протверезіння? Принаймні тепер з’явилося сподівання, що мешканці України згадають, що вони передовсім – громадяни, суб’єкти суспільного життя і головне джерело влади. Зрозуміють неефективність давньої православної традиції покладатися на «доброго царя». Зрозуміють, що політика – занадто серйозна справа, щоб залишати її безконтрольно на відкуп політиків. Хотілося б, щоби врешті-решт відбулася та давно очікувана, оспівана, омріяна самоорганізація суспільства у вигляді NGO, громадських рухів, внутрішньої потреби суспільної активності, навіть тих самих ОСББ (наскільки б критикованим і осміяним воно не було). Ми маємо нарешті навчитися відрізняти виборчу демагогію від реальної програми кандидата, популізм від візіонерства, блазнів від громадських лідерів. Навчитися змушувати політиків виконувати свої обіцянки, прислухатися до настроїв і бажань суспільства…

Передбачаю закиди, що це, мовляв, красиві слова, але не більше, що вони вже лунали, лунають і ще довго лунатимуть, жодним чином не впливаючи на реальну політику. Безумовно, так і станеться, якщо більшість із нас залишатиметься суспільно пасивними. Якщо ми послуговуватимемося як виправданням життєвою філософією на зразок: всі ті політики однакові, всі вони – шахраї та злодії, то навіщо тоді докладати зайвих зусиль на участь у виборах?

Справді, не потрібно, якщо ми й надалі хочемо зберегти status quo й нарікати на політиків і власне життя. Ми можемо довго й гучно лаяти опозицію за те, що вона зрадила наші сподівання, виявилася напрочуд слабкою, розрізненою, що її невиправдано амбіційні лідери лише провокують внутрішні чвари, що створений нею тіньовий кабінет працює з нульовим ефектом… Але, на жаль, іншої опозиції в нас немає, і нема на то ради. Чому немає? Можливо, вся проблема в нас? Ми не були достатньо вибагливими, прискіпливими терпеливими. Ми, ніхто інший, здійснивши Помаранчеву революцію, не подбали про реалізацію її гасел. Тому маймо мужність висловити всі претензії передовсім самим собі.

Нині ми є свідками того, як президент зі своєю сім’єю підминає під себе увесь прибутковий бізнес у цій державі, перебирає контроль над усіма гілками влади, коли чиновники усіх рівнів пов’язані знизу догори корупційними схемами, коли намісників у областях і районах, а також міліцейське начальство призначають не за фаховість, а за вміння забезпечити потрібний результат на виборах тощо, тощо, тощо. Якщо ми не бажаємо забронзовіння чинної ситуації, якщо ми хочемо залишити за собою бодай якийсь шанс змінити стан в країні на краще, збудувати вільне й багате суспільство, врешті-решт інтегруватися в Європу, у нас просто немає іншого виходу, як дружно й активно проголосувати 2012 року за опозицію. А там дивись, і навчимося контролювати політику й політків, виробимо важелі, як вимагати від них виконання обіцянок, усвідомимо, як правильно формулювати свої претензії й побажання. Все в наших руках, просто не треба впадати в апатію.

Щасливого Нового Року!