Справжня новорічна казка у Тернополі

«Мамо, а ти віриш у принців?» — дитячі оченята зазирнули в саму душу. Питання геть спантеличило Нелю, яка заплітала донечці косу. Дивно, але це заняття завжди заспокоювало її. Надто тоді, коли серце огортав сум. «Вірила… Колись. Тепер ти — моя принцеса, моє щастя, моя доля, — поцілувала Настуню в маківку. — А чому ти питаєш?» «Просто, мамусю, почула у садочку, як тітка Ліда і тітка Аня казали, що ти якась дивна — усе чекаєш принца на білому коні… Але ж принци бувають лише у казках», — Настуня вхопила ляльку й подріботіла у кімнату.
У Нелі перед очима попливли кола. Це ж треба — он якої думки про неї колеги! Вона колись уже повірила одному принцеві, який гарно залицявся, обіцяв неземне щастя і вічне кохання… А коли дізнався, що стане татом, утік, як останній боягуз. Що мала робити нещасна дівчина із дитбудинку? Не мала рідні, яка підтримала б, та народжувати вирішила будь-що. Працювала вихователем у садочку і малят просто обожнювала. Подумала, що впорається…
Світ не без добрих людей. Завідувачка Алла Володимирівна якось застала її й змусила усе розповісти. Уже невдовзі дівчина жила у малесенькій квартирці неподалік садочка й дуже раділа з того, що має тепер власний куточок. Алла Володимирівна стала Нелиним добрим ангелом. І з пологового забирала, і вчила, як правильно дитя купати-годувати – сама ж бо трьох на ноги поставила!
Народилося гарненьке білявеньке дівчатко з осяйною усмішкою й милими ямочками на щічках, як у Нелі. Вирішила, що назве малу Настунею (знала, що так звали її маму, яка померла, народжуючи її, Нелю). Малеча швидко росла, майже не хворіла й не вередувала. Алла Володимирівна часто казала: «Це тобі, Нелю, нагорода за страждання. От тільки ти ж така гарна, молода, а й досі сама…» Неля на те усміхалася, однак твердо знала: не повірить більше жодному чоловікові.
Із заціпеніння жінку вивело щебетання біля порога. «Нелю, ну скільки разів тобі казати — замикай двері на ключ. Ти що, хочеш, аби тебе пограбували? — заторохтіла подруга Ірка. — Розповідай». «Що розповідати?» — „Усе. Думаєш, я не бачу, що знов очі заплакані?»
Вислухавши Нелину розповідь про принців і принцес, Ірка мотнула головою: «Значить, так, подруго. Віддаватимемо тебе заміж». У Нелі округлилися очі: «Ірусю, ти що, з глузду з’їхала? Який заміж? Навіть чути не хочу!» — «Подруго, невже і цього року ти збираєшся сама ялинку прикрашати?» — «А знаєш, якби не Настуня, я тієї ялинки й бачити не хотіла б. Новий рік — найгірше для мене свято…». В Ірчиних очах промайнула хитра іскорка: «Нелю, щось ми давно не розглядали фотографій. Настуню, ану, сунь сюди альбом».
«Подаруй мені цю фотку!» — Ірка благально зазирала у вічі. Неля не змогла відмовити, хоча й гадки не мала, навіщо подрузі її портрет.
…Напередодні Нового року Неля самотньо стояла біля вікна й роздивлялася сніжинки, що падали на підвіконня. Колись вона так любила це свято… Колись вона так вірила у кохання… Із задуми вирвав телефонний дзвінок. Ірка повідомляла, що за хвилину буде з неймовірною новиною. Виявляється, вона занесла Нелин портрет в… агенцію знайомств. І от привезла їй фото потенційного нареченого. «До речі, у вас сьогодні побачення в кав’ярні. Відмови й бути не може. Чоловік приїхав з іншого міста, ти мусиш із ним зустрітися».
Неля була дуже лиха на подругу, однак цікавість усе ж примусила заглянути в конверт. Із фото на неї дивилися сині-сині й… дуже знайомі очі. «Де ж я бачила цього чоловіка? Де?» — ламала голову. Ірка ж тим часом розповідала: «Ой, Нелю, ти знаєш, а він бізнесмен, має якийсь там заводик, чи що. Якби у мене не було Влада, я і сама на нього запала б… Он який красунчик. Давай, подруго, не вагайся!»
У вишуканому вбранні й з гарною зачіскою Неля почувалася Попелюшкою, що поспішає на бал. Довго стояла перед дверима кав’ярні. Та передноворічний морозець загнав-таки її досередини. І раптом на Нелю посипалися трояндові пелюстки. Це було так несподівано й так приємно, що у жінки запаморочилося в голові. Вона вже ладна була впасти, але відчула, що хтось підтримує її за талію. Підвела очі й потонула у синьому погляді. І раптом сяйнуло: «Господи, та це ж Дімон! Дімон із нашого дитбудинку – розбишака й романтик. І моє перше кохання…».
«Впізнала мене? Якби ти знала, як довго я тебе шукав! Пам’ятаєш, нас у дев’ятому класі розподілили по різних інтернатах — і я втратив твій слід. Усі ці роки жив надією, що колись-таки зустрінемось. Було, думав, що зустріну й покохаю іншу — дарма. Ти моє єдине кохання… Знаєш, друзі надумали мене оженити. Ото й попхалися в агенцію. Твоє фото чомусь зачарувало їх. Мені присунули. Як глянув — оторопів. Усе. Тепер тебе нікуди не відпущу й нікому не віддам», — Дмитро міцно притискав Нелю до грудей, а вона не могла й слова вимовити, колишні почуття набігли з такою силою, що поглинули її, позбавивши здатності говорити.
Коли оговталася, вже була у його авто й називала свою адресу. «Дмитре, стривай. Маю тобі дещо сказати. У мене донька…» Чекала, як падатиме на голову небо. «Ну от і добре, народимо їй ще братика. Ти ж не проти?» — підморгнув Дмитро.
Відчула, як з плечей злітає важенна каменюка. Раптом захотіла побути слабкою… Вона стільки років була сильною…
«Добрий вечір. А де ваш коник?» — Настуня, підтягуючи штанці від піжами, протирала сонні оченята. Дмитро здивовано звів брови. Неля ж раптом голосно засміялася. Як давно, виявляється, вона не сміялася… «Коник, доню, в гаражі…» — «Дядю, а ви принц? А коник у вас білий? — як горохом, сипало дівча запитаннями. — Бачиш, мамо, а принци бувають не тільки у казках. От завтра скажу тітці Ліді й тітці Ані, що у нас є принц. Ви ж наш, правда? І хай більше не сміються з мами…» — Настуня позіхнула й дременула назад у ліжечко…

Оксана Головій, Нова Тернопільська