Одкровення дівчинки з Луганська: “Мій тато вбиває хохлів”

Голлівудські режисери нерідко знімають фільми жахів про зомбі – мерців, які полюють на живих людей. Але нам не потрібні фільми жахів, ми вже реально перебуваємо в умовах, коли нас переслідують мільйони, десятки мільйонів ненажерливих зомбі. І живуть у країні, яка зветься Росією. І хай би собі там жили, якби не одне але. Оскільки в нас немає великої-превеликої стіни, обмотаної колючим дротом, по якому проведено електричний струм, вони лізуть в Україну.

З мутними очима, з холодним серцем, з байдужим виразом обличчя лізуть і лізуть, лізуть і лізуть з однією метою – пити кров з України. За законами жанру, людина, з якої мрець випив кров, теж стає зомбі. І, мусимо чесно зізнатися, Донбас вони зазомбували конкретно.

Сучасні зомбі з Росії озброєні найновішими автоматами, мінометами, системами ракетного вогню, їздять на танках і БТРах, стріляють в усе, що рухається.

До цих роздумів мене спонукала розповідь знайомого тернопільського таксиста Руслана:

– Підвозив учора молоду жінку з дівчинкою років шість-сім. Розмовляла російською. Розговорилися. Виявилося, що вона – “беженка с Луганска”. Розповіла, “как там страшно, а здесь хорошо, здесь Европа”. Мені було її дуже шкода, хотілося допомогти, підбадьорити, але не знав як. Запитав, у дівчинки, як її звати. Відповіла: “Альона”. “А папа где?” “В Луганське.” “А чем он занимается?” І тут вибухом бомби прозвучало: “Хохлов убивает”.

– Почував себе так, – продовжив Руслан, – ніби в мене влучив снаряд системи “Град”.

Цинізм і безпринципність окремої частини населення Донбасу просто вражає. Жити хочуть, як у Європі, а як заробляти гроші, не має значення: убивати – без проблем.

Це одна з історій, які нині часто можна почути в Тернополі. Вона свідчить лише про те, що подібні факти в Україні не рідкість.

Є два брати. Хоч тепер уже треба казати, що були два брати. Так от, тернопільський дзвонить на Донбас: “Слухай, брате, у вас біда. То може приїдете до мене у Тернопіль”. “Та без питань, сім’ю відправлю, а сам приїду трохи пізніше, “нарубаю капусти” і приїду”. “А це як?”. “Я перевожу ополченців з Росії. За один рейс кілька тисяч “зелених”. І тоді той чоловік, що з Тернополя, сказав чоловікові з Донбасу: “У мене більше нема брата…”. І вимкнув телефон.

Мене вже давно мучить питання: “Чому Донбас такий?” Адже після Другої світової війни третю частину його населення становили переселенці з Західної України: хто втік від переслідувань, кого примусово вивезли, хтось виїхав на шахти заробляти гроші. І за якихось 50-60 років колишні бандерівці та їхні діти перетворилися на запеклих україноненависників. І не вір після цього в зомбі.

Ще один приклад на цю ж тему. У Росії нині через різні обставини живуть дуже багато українців. Надивившись російського телебачення, вони дзвонять в Україну і питають: “Що у вас там робиться?” Їм відповідають, що у нас все нормально, ніхто дітей не розпинає, ніхто не стріляє в мирне населення і т.д.

Це важко збагнути, але співрозмовники з Росії не вірять своїм батькам, братам, сестрам. Вони більше вірять путінській пропаганді! Що ж, зомбі таки існують.

А наостанку майже позитивна історія. Співробітниця газети повернулася з відпочинку на Чорному морі. Почувши українську мову, стара одеситка запитала: “Вы откуда?” “Ми з Тернополя”, – відповідь. “Чтоб вы все сдохли! Из-за вас наши дети гибнут на Донбассе”, – побажала “добра” жіночка. А позитив у тому, що молодше покоління одеситів до України і до всього українського ставиться з більшою довірою і повагою, ніж їхні бабусі і дідусі.

Хоча… У чорноморських готелях і пансіонатах все-таки транслюють російські канали.

Михайло ЛИСЕВИЧ, Свобода