Біс: від викладача до борця. Історія однієї долі

Фрагмент з книги Лілії Мусіхіної  “Коли захиталось небо”

Тієї зими він став Бісом. Коли телефонують і питають: «Бісе, це ти?», то він знає, що це – свої. Майданівці. Так називають його лише вони. Для решти він – Сашко. Або Олександр Іванович, якщо для студентів. Чорнявий, із такою модною в останні роки бородою-іспанкою. Красивий, мабуть, бо дівчата з передніх парт таки задивляються на нього. Вбраний завжди практично і скромно, бо значних статків не має: такий-сякий светр, джинси.
Туляться вони із дружиною в малюсінькій однокімнатній малосімейці, куди заледве впхали поміж письмовим столом і диваном, що править їм за ліжко, дитяче ліжечко. І ще – стоси книжок ледь не під саму стелю. Жодні шафи не рятують. Жодні стелажі не зараджують.
Сашко ніколи не шкодував грошей на книжки. Економив часом навіть на обідах, аби тільки купити потрібне. Згодом, коли з’явився Інтернет, купу корисного почав завантажувати звідтам. І тоді він просто захлинався від щастя. Сотні, тисячі книг, що їх колись так важко діставав! Частину з них він навіть не мріяв потримати в руках. За деякими стояв у бібліотечній черзі місяцями. А тут – за кілька хвилин одним легким помахом руки ти можеш стати щасливим читачем.
Він завжди любив читати. Ще змалечку. Улюбленим місцем для читання була вбиральня або ж ванна кімната. У цих місцях можна було побути самому. Зосередитися, помріяти, почитати. Він, дитина вісімдесятих, виріс у маленькій «хрущовці» спального району невеличкого провінційного містечка. Батьки працювали багато і важко, бо так, власне, тоді жили всі. Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця минали на роботі. Працювали так, щоб аж до кривавого поту. Бо інакше – ніяк. У суботу зазвичай до них приходили батькові друзі. На столі з’являлася пляшка вина, часом і не одна.
Тривалі розмови, сміх, жарти. Українська пісня. Платівки та радіо. Розповідали якісь історії з життя, анекдоти, та не на всі однаково реагували. Якщо раптом проскакувало щось «політичне», то одразу шикали на веселуна і шепотіли: «Ти що, не говори такого, бо «ПОЛІТИКУ ПРИШИЮТЬ». Сашко одного разу, коли йому було років зо п’ять, запитав, що таке політика і до чого її пришивають? Дорослі почали сміятись, але якось гіркувато, і попросили більше ніколи такого не питати. Так само, як і не цікавитися, звідки беруться діти. І він не цікавився. Не можна – то й не можна. У дворі старші хлопці без зайвих розпитувань доволі швидко відповіли на поставлені й непоставлені варіації другого питання. А про перше – ніхто навіть не брався ні питати, ні розповідати. Вони не говорили про це. Ніколи.
По телевізору транслювали «Новости» і «Время», у вівторок у школі, а потім у виші була політінформація, де розповідали про нові досягнення народу та партії, про передовиків виробництва. Право на особисте щастя, на тверде переконання радянського кінематографу, мали лише ударники й ті, хто виконав план п’ятирічки за два роки. З усього цього вимальовувалася доволі безрадісна перспектива подальшого життя: працювати, працювати, працювати. І все. Забути про себе, про книги, про мрії. Вони нікому не цікаві. Ти – лише гвинтик у механізмі держави. Працюватимеш справно, доки не вийдеш із ладу, а потім тебе замінять іншим.
Але в Сашка були книги. У нього був Дефо і Стівенсон. Був Купер. І він, набравши повну ванну води, міг сидіти там годинами, ковтаючи сторінку за сторінкою. Найулюбленіші його книги завжди мали жалюгідний вигляд: розквашені сторінки, покручені палітурки, бо сушив їх опісля на батареях чи мотузках для білизни на балконі. А потім, трохи пізніше, десь у класі дев’ятому-десятому, він навчився любити й розуміти поезію. Не ті вірші про народ, героїв праці й трактори на колгоспних полях, що їх змушували вчити у школі, а щось зовсім нове, ні на що не схоже і свіже-свіже… Про почуття, про дощ за вікном, про пророка, який плакав над щойно збудованим містом, про синє поле з тінями, що блукають… Оте «щось» відгукувалось у «чомусь» найбільш сокровенному, що було в його душі. Здавалося, хтось чужий і незнайомий розітнув його, Сашкові, груди, вийняв з-поміж ребер серце і говорив просто до нього. Тож коли прийшов час вибирати, куди саме вступати, він ані миті не вагався: поніс документи в педінститут на українську філологію.
Одні крутили пальцем коло скроні й питали, чи не переймається він спущеними петлями на колготках і чи не болісні в нього місячні, бо ж, мовляв, який нормальний хлоп при здоровому глузді попре туди вчитися? Не інакше як латентний гомосексуаліст. Інші навпаки – плескали по плечу, підморгували й цікавилися, скільки у групі повногрудих білявок, випещених на екологічно чистих сільських продуктах?
Він мав би стати вчителем української літератури і мови. Але, закінчивши інститут на відмінно й абсолютно не тямлячи, чим можна займатися в цьому житті, крім, власне, самої літератури та її вивчення, – поступив до аспірантури. Тим більше, що влаштуватися вчителем до школи було нереально. Треба було дати хабар у розмірі десь близько тисячі «убитих єнотів», яких, до речі, у нього не було. І тут почалося: кандмінімуми, статті, конференції, потім асистентство на кафедрі історії літератури. Жив своїм життям, потроху щось писав, публікував статті у збірках ВАКу, строчив дисертацію, кохав і кохався. Одружився, тепер чекає на сина. Усе ніби так, як у всіх. Життя текло собі потихеньку, і він навіть був щасливий.
Чогось нема?Обійдуться! Бракує грошей на масло? Не страшно – є маргарин. Нема за що купити чаю? Завжди можна заварити зілля. Й екологічно, і корисно. Якось буде. «Траплялося й гірше», – думав Сашко, пригадуючи свої дев’яності, коли місяцями в холодильнику не з’являлося нічого, крім квашеної капусти та дрібної картоплі, вареної «в мундирах». Він захиститься, дружина вийде на роботу з декретної відпустки і все налагодиться.
Коли почав викладати, то викликав у колег щире здивування: невже справді живе на саму зарплату? Він, викладач! Сесію тут називали іронічно-зневажливо «жнивами», бо всі, хто тільки міг, «косили бабло» з двієчників і прогульників. Про людське око їх за неуспішність розпікали на зборах, але всі розуміли, що саме вони є годувальниками чи не кожного викладача, який не гребував брати гроші. Їх тихцем вкладали до залікової, попередньо дізнавшись від студентів старших курсів «таксу» того чи того викладача. Або за домовленістю заносили просто на кафедру. Ніхто нікого не соромився, і ні викладачі, ні студенти не вбачали в цьому чогось надзвичайного чи такого, що мало б викликати осуд.
Іще один не зовсім чесний спосіб викладацького заробітку – написання замість студентів курсових і дипломних робіт. Тут, певна річ, треба було трохи попітніти, але ж і винагорода була відповідною. Звичайно, тут також існувала своя «табличка ділення» з тими, хто стояв рангом вище, тож ситуація загалом усіх влаштовувала. Колеги поглядали на Сашка кривим оком, начальство дивувалося, чому від нього немає жодних грошових надходжень, а сам Сашко тим часом навчився ходити з роботи й на роботу пішки, у такий спосіб гартуючи здоров’я й економлячи копійку на якийсь смаколик для дружини. Зрештою, саме почав думати про те, щоб братися за репетиторство, аж тут…
Та хто що не казав би, вони, на відміну від батьків і дідів, таки мають свою Україну. А як же сильно він її любить! Коли його запитували, що таке, на його думку, щастя, то він мовчав. Не знав, як пояснити, що для нього немає більшого щастя, як просто стояти посеред поля й дивитися на небо. І щоб вітер торкався обличчя. І щоб були хороші книги. Музика. І вона, його Олечка, поруч. Якесь неправильне розуміння щастя. Не прагматичне…
Але одного разу виявилося, що цього йому замало, бо відчув, що не може бути щасливим, доки поруч хтось страждає. Більше того – мало про це думати. Потрібно діяти. І він почав.
Як міг.
Він дуже добре пам’ятає той день. Він не забуде його ніколи. Просто не зможе. Те трапилося двадцять дев’ятого листопада.